Торкнуло настільки, що вирішив перекласти солов'їною.
-------
"Саша відчував, що вмирає. Лежачи на потрісканому бетоні нового терміналу, з десятком осколків в тілі, він холодіючими пальцями намагався дотягнутися до чеки - підірвати разом з собою орків, котрі наближаються...
Вибух, біль, сліпучий білий тунель перед очима....
Раптово Саша побачив своє покалічене, всипане уламками тіло збоку - і зрозумів, що мертвий.
Як не дивно, страху не було. Була неймовірна легкість і ясність свідомості. Єдиним про що він шкодував було те, що перед останньою атакою він так і не встиг написати мамі. Проте тепер він всерівно її побачить, - вирішила душа і відправилася в далеку дорогу на рідну Львівщину.
Пролітаючи над Україною, солдат бачив все. Він бачив, як з'їхали з глузду запорізькі пенсіонери, котрі бризкаючи слиною проклинали "фашистів", що зносили пам'ятник Леніну. Бачив кілометрові черги за гречкою, яку роздавали Вілкул і Кернес. Бачив обдовбане київське бидло, котре своєю дорогою автівкою збило дитину, і бачив суддю, який відпустив це бидло під заставу в $10,000. Бачив рівненське рагульйo з лопатами, котре знищує рідну землю заради шматка бурштину. Бачив одеських митників, які дахують контрабанду і миколаївських ментів, що барижать амфетамінами.
Країна продовжувала жити, як ніби нічого й не трапилося, ніби й нема жодної війни і тисяч загиблих молодих пацанів.
Солдат заглянув в будинок депутата, побудований ним за провал євроінтеграційного закону, і в квартиру редактора "націоналістичного" видання, котрий ховається від мобілізації. Він бачив як ректор за "конверт" закриває сесію студентам-медикам, а голова райради отримує частку від незаконної вирубки лісу...
Раптово повернулася біль. А з нею і радісний жіночий голос "Міхалич, тут наш козак прокинувся!". Втомлений лікар в пом'ятому халаті посміхнувся і розповів солдату як його в останній момент витягли товариші з уже практично зайнятої кадировцями нейтралки, як пройшла низка важких операцій і довгі тижні коми в госпіталі Дніпропетровська..
Минув місяць. Випрасуваний кітель, медалі, важкий наплічник за спиною... Воїн йшов по вулиці рідного міста. Він сподівався дружніх радісних посмішок перехожих і щирих привітань, але натовп пробігав повз нього кам'яними, байдужими бовванами. Водій маршрутки, побачивши посвідчення УБД, сказав "льготні вже є, оплачуйте проїзд", а двірничка Аня у дворі почала голосити про братовбивчу війну і фабрику в Липецьку. Весь світ ніби питав у солдата "за ЩО, за КОГО ти воював???".
Саша сів на лавочку, тремтячими руками розім'яв і запалив цигарку. Такого відчаю він не відчував ні під шквалом російських Градів на Саур-Могилі, ні в випаленому полі під Іловайськом. На очі накочувалися сльози..
І раптом хтось несміло торкнувся солдатського плеча і дзвінкий дитячий голосок сказав "Дядечку, спасибі вам". Солдат підняв очі і побачив перед собою дівчинку років восьми. "Спасибі Вам, що у нас немає війни". Дитячі блакитні очі дивилися на солдата, а по його неголених щоках котилися сльози...
"Так. Звісно. Старий дурень.. То ж саме за це я і воював!""
Автор невідомий
-------
"Саша відчував, що вмирає. Лежачи на потрісканому бетоні нового терміналу, з десятком осколків в тілі, він холодіючими пальцями намагався дотягнутися до чеки - підірвати разом з собою орків, котрі наближаються...
Вибух, біль, сліпучий білий тунель перед очима....
Раптово Саша побачив своє покалічене, всипане уламками тіло збоку - і зрозумів, що мертвий.
Як не дивно, страху не було. Була неймовірна легкість і ясність свідомості. Єдиним про що він шкодував було те, що перед останньою атакою він так і не встиг написати мамі. Проте тепер він всерівно її побачить, - вирішила душа і відправилася в далеку дорогу на рідну Львівщину.
Пролітаючи над Україною, солдат бачив все. Він бачив, як з'їхали з глузду запорізькі пенсіонери, котрі бризкаючи слиною проклинали "фашистів", що зносили пам'ятник Леніну. Бачив кілометрові черги за гречкою, яку роздавали Вілкул і Кернес. Бачив обдовбане київське бидло, котре своєю дорогою автівкою збило дитину, і бачив суддю, який відпустив це бидло під заставу в $10,000. Бачив рівненське рагульйo з лопатами, котре знищує рідну землю заради шматка бурштину. Бачив одеських митників, які дахують контрабанду і миколаївських ментів, що барижать амфетамінами.
Країна продовжувала жити, як ніби нічого й не трапилося, ніби й нема жодної війни і тисяч загиблих молодих пацанів.
Солдат заглянув в будинок депутата, побудований ним за провал євроінтеграційного закону, і в квартиру редактора "націоналістичного" видання, котрий ховається від мобілізації. Він бачив як ректор за "конверт" закриває сесію студентам-медикам, а голова райради отримує частку від незаконної вирубки лісу...
Раптово повернулася біль. А з нею і радісний жіночий голос "Міхалич, тут наш козак прокинувся!". Втомлений лікар в пом'ятому халаті посміхнувся і розповів солдату як його в останній момент витягли товариші з уже практично зайнятої кадировцями нейтралки, як пройшла низка важких операцій і довгі тижні коми в госпіталі Дніпропетровська..
Минув місяць. Випрасуваний кітель, медалі, важкий наплічник за спиною... Воїн йшов по вулиці рідного міста. Він сподівався дружніх радісних посмішок перехожих і щирих привітань, але натовп пробігав повз нього кам'яними, байдужими бовванами. Водій маршрутки, побачивши посвідчення УБД, сказав "льготні вже є, оплачуйте проїзд", а двірничка Аня у дворі почала голосити про братовбивчу війну і фабрику в Липецьку. Весь світ ніби питав у солдата "за ЩО, за КОГО ти воював???".
Саша сів на лавочку, тремтячими руками розім'яв і запалив цигарку. Такого відчаю він не відчував ні під шквалом російських Градів на Саур-Могилі, ні в випаленому полі під Іловайськом. На очі накочувалися сльози..
І раптом хтось несміло торкнувся солдатського плеча і дзвінкий дитячий голосок сказав "Дядечку, спасибі вам". Солдат підняв очі і побачив перед собою дівчинку років восьми. "Спасибі Вам, що у нас немає війни". Дитячі блакитні очі дивилися на солдата, а по його неголених щоках котилися сльози...
"Так. Звісно. Старий дурень.. То ж саме за це я і воював!""
Автор невідомий
Немає коментарів:
Дописати коментар