... На місячній доріжці зустрілись дві душі,
Одна - до Бога пішки, а інша – в грішний світ.
Одна – душа солдата, загиблого в бою,
А інша – немовляти, народжена в Раю.
І так би розминулись… але душа бійця
На іншу обернулась - знайоме щось з лиця!
Сказала: «Гей, малечо, а нумо, хлопче, стій!
А як ім’я, до речі, матусеньки твоїй?»
Душа же немовляти була як чистий сніг:
«Мене чекає мати, аби я вчасно встиг…
Казав Господь, Галина - таке її ім’я,
Ось-ось народить сина, а син її – то я!
Мене на Землю жити Господь благословив,
Я маю народитись… а ти вже там пожив?» -
Так у бійця спитало майбутнє немовля
(Воно ще знань не мало: що то таке – Земля)
А той боєць: «Галина» - повторював ім’я …
Та це ж його дружина чекала немовля!
Сплили перед очима щасливі ті роки:
Як він ще був хлопчина й просив її руки…
Весілля і навчання, і пристрасті потік…
Він всі її бажання виконував, як міг.
Усе було чудово, вагітність – добрий знак!
І взяв він з жінки слово, що родиться козак!
А потім… сум в родині... в країну зло прийшло.
Галини очі сині зробилися мов скло.
«Не йди!» – вона просила – «Бо смерть гуляє там.
Скількох вже покосила, та їй тебе – не дам!»
Та він своїй дружині сказав приблизно так:
«Як друзів я покину, який же я козак?
Як гляну в очі сину, що з’явиться в цей рік?
Скажу, що в злу годину я за спідницю втік?»
Поцілував Галину і рушив на війну…
А потім... постріл в спину... і запах полину…
Згадав боєць те стрімко й до немовля сказав:
«Ти бережи Галинку що краща буде з мам.
Пробач мені, дитино, вас з мамою підвів.
Та буду я невпинно з тобою з перших днів!
Дивитимусь із неба, як швидко ти ростеш,
А все що буде треба в житті ти сам знайдеш.
Обнімемося ж, сину, тобі час йти в життя
А я прикрию спину тобі із небуття»
На місячній доріжці невпинний душ потік:
Одні – до Бога пішки, хтось – в протилежний бік.
Народжуються діти, в воєнний час страшний,
І щоб їх захистити хтось мусить йти у бій.
Але допоки в серці в жіночому любов,
Життя не перерветься, відроджуючись знов!
Автор: Людмила Лєгостаєва
Одна - до Бога пішки, а інша – в грішний світ.
Одна – душа солдата, загиблого в бою,
А інша – немовляти, народжена в Раю.
І так би розминулись… але душа бійця
На іншу обернулась - знайоме щось з лиця!
Сказала: «Гей, малечо, а нумо, хлопче, стій!
А як ім’я, до речі, матусеньки твоїй?»
Душа же немовляти була як чистий сніг:
«Мене чекає мати, аби я вчасно встиг…
Казав Господь, Галина - таке її ім’я,
Ось-ось народить сина, а син її – то я!
Мене на Землю жити Господь благословив,
Я маю народитись… а ти вже там пожив?» -
Так у бійця спитало майбутнє немовля
(Воно ще знань не мало: що то таке – Земля)
А той боєць: «Галина» - повторював ім’я …
Та це ж його дружина чекала немовля!
Сплили перед очима щасливі ті роки:
Як він ще був хлопчина й просив її руки…
Весілля і навчання, і пристрасті потік…
Він всі її бажання виконував, як міг.
Усе було чудово, вагітність – добрий знак!
І взяв він з жінки слово, що родиться козак!
А потім… сум в родині... в країну зло прийшло.
Галини очі сині зробилися мов скло.
«Не йди!» – вона просила – «Бо смерть гуляє там.
Скількох вже покосила, та їй тебе – не дам!»
Та він своїй дружині сказав приблизно так:
«Як друзів я покину, який же я козак?
Як гляну в очі сину, що з’явиться в цей рік?
Скажу, що в злу годину я за спідницю втік?»
Поцілував Галину і рушив на війну…
А потім... постріл в спину... і запах полину…
Згадав боєць те стрімко й до немовля сказав:
«Ти бережи Галинку що краща буде з мам.
Пробач мені, дитино, вас з мамою підвів.
Та буду я невпинно з тобою з перших днів!
Дивитимусь із неба, як швидко ти ростеш,
А все що буде треба в житті ти сам знайдеш.
Обнімемося ж, сину, тобі час йти в життя
А я прикрию спину тобі із небуття»
На місячній доріжці невпинний душ потік:
Одні – до Бога пішки, хтось – в протилежний бік.
Народжуються діти, в воєнний час страшний,
І щоб їх захистити хтось мусить йти у бій.
Але допоки в серці в жіночому любов,
Життя не перерветься, відроджуючись знов!
Автор: Людмила Лєгостаєва
Немає коментарів:
Дописати коментар