Неймовірної сили вірш. Неможливо без сліз читати...

... На місячній доріжці зустрілись дві душі,
Одна - до Бога пішки, а інша – в грішний світ.
Одна – душа солдата, загиблого в бою,
А інша – немовляти, народжена в Раю.
І так би розминулись… але душа бійця
На іншу обернулась - знайоме щось з лиця!
Сказала: «Гей, малечо, а нумо, хлопче, стій!
А як ім’я, до речі, матусеньки твоїй?»

Душа же немовляти була як чистий сніг:
«Мене чекає мати, аби я вчасно встиг…
Казав Господь, Галина - таке її ім’я,
Ось-ось народить сина, а син її – то я!
Мене на Землю жити Господь благословив,
Я маю народитись… а ти вже там пожив?» -
Так у бійця спитало майбутнє немовля
(Воно ще знань не мало: що то таке – Земля)

А той боєць: «Галина» - повторював ім’я …
Та це ж його дружина чекала немовля!
Сплили перед очима щасливі ті роки:
Як він ще був хлопчина й просив її руки…
Весілля і навчання, і пристрасті потік…
Він всі її бажання виконував, як міг.
Усе було чудово, вагітність – добрий знак!
І взяв він з жінки слово, що родиться козак!
А потім… сум в родині... в країну зло прийшло.
Галини очі сині зробилися мов скло.
«Не йди!» – вона просила – «Бо смерть гуляє там.
Скількох вже покосила, та їй тебе – не дам!»
Та він своїй дружині сказав приблизно так:
«Як друзів я покину, який же я козак?
Як гляну в очі сину, що з’явиться в цей рік?
Скажу, що в злу годину я за спідницю втік?»

Поцілував Галину і рушив на війну…
А потім... постріл в спину... і запах полину…

Згадав боєць те стрімко й до немовля сказав:
«Ти бережи Галинку що краща буде з мам.
Пробач мені, дитино, вас з мамою підвів.
Та буду я невпинно з тобою з перших днів!
Дивитимусь із неба, як швидко ти ростеш,
А все що буде треба в житті ти сам знайдеш.
Обнімемося ж, сину, тобі час йти в життя
А я прикрию спину тобі із небуття»

На місячній доріжці невпинний душ потік:
Одні – до Бога пішки, хтось – в протилежний бік.

Народжуються діти, в воєнний час страшний,
І щоб їх захистити хтось мусить йти у бій.
Але допоки в серці в жіночому любов,
Життя не перерветься, відроджуючись знов!

Автор: Людмила Лєгостаєва

Трійко фоток світанкової природи

Околиці с. Суськ. Один із моїх виходів на полювання. Відносно невдале з погляду результатів (без трофеїв). Але чарівне за естетичною насолодою :).

Важко не погодитися

Українці-закарпатці - вони такі... :)))) (із надр пейсбуку)

"Закарпатська файта у зоні АТО"
Бійці 128 бригади зловили в зоні АТО сепаратистів.
- Мішо, позерай, сепаратиста-м туй зловив.
- Десь го зловив?
- Туй на путьови.
- А се наш сепаратист вадь мацкальський?
- Фрас го знає. Йшов на машині. Я го остановив і зазвідав-ім, ди йде. Вун ми каже, ош у «магазин». Се се бовт по їхньому. Я вже сякий ош відпустити, або позераву – висить у машині лєнточка, ги сто жУків у шорі! Но то я го утяг із машини і положив на землю. Никай, там лежить. А пак знайшов-ім у багажнику автомат. Думаву, ош се се мацкаль.
- Може узвідати, де суть го цімбори?
- Мож. Айбо вун нич української не розуміє. Я пробував. Вун лем на ня упозерався ги баран на нові ворота. Нич української не розуміє.
- Йдеме. Я попробую.
- Добридинь! Як ся маєш? Не тисне шнурок на руки?
- Что?
- Дораз тя уєбу та бде ти і «что» і «как». Як ся пишеш?
- Пішеш?
- Айно! Фамілія, ім’я, по батькови. Удкідь-ісь?
- Іванов Іван Івановіч
- Не миригуй ня, бо точно тя дораз уєбу. Маєш метрику даяку?
- Что?
(чути звук удару у вухо)
- Я тя придупреждав, ош не миригуй ня. Метрика є? Паспорт по вашому. Утлевел. Аусвайс. Пітьо, як бде по англицьки паспорт?
- (Пітьо помагає) Па-ас-с-спо-орт
- Дякуву.
(До сепаратиста)
- Ду ю спікінглиш? Ху із он дьюті тудей! Паспорт маєш? Паспорт!
- Да. Вот в карманє.
- Так. Іванов Іван Іванович. Не надурив. Зря-м тя у вухо ввалив-ім. Но вибач. Малинько-м нись миригований-ім. Айбо паспорт мацкальський, ге?
- Что?
(чути звук удару у друге вухо)
- Пувів-ім ти, ош не чтокай. Кажу, ош паспорт мацкальський. Як ісь-ся туй оказав?
- Оказав?
- Айно, оказав. Прописаний-ісь у Ростови, а йдеш із лєнточков і автоматом у Україні. Лем не кажи ми, ош ся заблудив.
- Заблудив?
- Ти што, дЕбіл єден? Не розумієш української, то бдеме по русскі. Звідаву, ош КАК ти ся туй оказав? ПРІЄХАЛ, звідаву, як, до фраса?
- Чєво???
(чути черговий удар у вухо)…

Щоб мацкальські солдафони не получали у вухо то пропоную їм вивчити наступні запитання, які бде ставити їм закарпатська файта у зоні АТО:
Як ся пишеш? – Фамилия, имя, отчество?
Де йдеш, до фраса? – куда вас черти нєсут?
Маєш метрику даяку? – У Вас есть какие-то документы, которыє удостоверяют вашу личность?
Де суть твої цімбОри? – В каком квадрате находится группа Ваших войск?
Кулько вас туй? – Каково количество вашей группы?
Ти дЕбіл єден? – Мне кажется, вы не поняли сути моего вопроса.
Не миригуй ня – Ваши вопросы очень похожи на желание затянуть время или обмануть меня. Это не может не злить. Особенно на фоне всеобщей нервозности в зоне АТО.
Дораз тя уєбу – Вы вынуждаете меня применить к вам методы физического воздействия. Это претит моему мировоззрению, но Вы не оставляете мне других вариантов получения необходимой нам информации с Вашей стороны.

Шо там із Кєтаєм? Та нічо, все із ним гаразд 8-)

З різних сторін доходить інформація, що главні москалі (ті котрі у своєму павучому кублі-Кремлі сидят) вельми стурбовані. І це ще м'яко сказано.
Але дозволю собі висловити власну думку.

Ніразу не сумніваюся в тому, що моє покоління доживе до того щасливого моменту, коли всі, кому не лінь, розтягнуть по своїх кублах цю величезну бензоколонку та склад корисних копалин. А гопак/полєчка на закопчених розвалинах Кремля і фотографія на фоні конаючого старіка Кабаєва, насадженого на шпиль Спаської вежі замість диявольської звєзди - це взагалі a must для кожного бандерівця та його родини :)
Проте, чесно кажучи, маю великий сумнів, що Китай прямо вже втупу розв'яже якийсь збройний конфлікт з кремляддю. Нафіга це йому? Він і так тихою дифузійною сапою заселяє неозорі сибірські простори і тіснить москалів до Уралу, але з протилежної покійному Алоїзовичу сторони. Окрім того такий варіант виглядав би кричуще непослідовно, беручи до уваги століттями перевірену китайську стратегію "5-ти тисяч маленьких кроків".
Інша справа, що, можливо, керівництво Китаю, уздрівши галоп білого полярного лиса в напрямку Красної Площаді і побоюючись не встигнути на розподіл тортика, таки вступив в прєступний сговор із США і підписав з ними страшенно таємний "пакт Сі Дзіньпіня - Обами". А нині просто відводить очі надто цікавим і грає вар'ята, дьоргаючи кремлядь за сіські та щипаючи за тлусті боки, перемикаючи таким чином увагу громадськості на ці тєлодвіженія. А громадськість вельми рада обманюватися - з нетерпінням все чекає полового акту, в котрому наносамєц альфа-путєн буде не домінантним партнером, а зовсім навіть навпаки. Ну нічо. Ще й на нашій вулиці буде свято. Ще й у нашому дворі перевернеться грузовик з ганджубасом, а Брітні Спірс прилипне руками до паркану...

Замальовки сучасності (із ФБ)

Надія Паливода

Veta Lv: Люди - ви спите???
В обід стою в їдальні.За мною заходять і стають в чергу три пропахлих металом і горілим, засмаглі до чорноти, одні очі сині виблискують, три хлопці в камуфляжі. Рукі чорні, форма бачила багато чого. Нашивки на рукавах. Стоять у черзі... попереду мене три лощених мужики задовбують буфетницю "А в супі багато м'яса? а виловіть із каструлі й покладіть мені шматок! А повертатися можна швидше? А сік є? Чи ні, компот є чи узвар взяти?. ..блін думаю ... замовкніть - соромно перед воїнами за вас((( Солдати беруть скромний обід, і ніхто - ні господар їдальні (він за стійкою стояв), ні ці кабани-лобуряки не запропонували або в черзі не стояти, або обід за рахунок закладу запропонувати (((( Зате з підсобки вивалило 3 менти, утираючи жирні роти... обідати приходили... і безкоштовно, я думаю, вони ж криша...
Я спочатку хотіла сказати - беріть все, що хочете, я оплачу, поки ви воюєте, ми тут зарплату отримуємо... Але я їх знаю, почнуть відмовлятися, вони ж воїни, а я жінка (ми на поранених вже навчилися - їм "нічого не треба", поки замполіт не натисне...
Стою, розмірковую... один салат на трьох... на ціни дивляться і беруть, що подешевше... мені соромно брати свій обід, бо я його можу їсти кожен день, а вони - ні...
Як би мені хотілося, щоб мужики підійшли, потиснули руки солдатам, сказали: ми вас пригостити хочемо, може, разом би сіли, як би це було класно... але ні...
Я не могла сказати, беріть що любите, я пригощаю - страшно було б образити їх, а мені так хотілося зробити для них хоч щось.. я тихенько шепнула касирці "це за хлопців, я залишу" і втекла б, але піднос був в руках. За спиною було тихо, і я майже змогла втиснути в себе свій обід. Потім побачила, як на вулицю вискочив один із них, потім підійшов до мого столика (вредна касирка мене здала) і простягнув ШОКОЛАДКУ зі словами "Спасибі вам велике" вони посміхалися і все повторювали "Спасибі вам велике".... як же мені було їм пояснити, що дорожчого подарунка я собі не уявляю.... і як мені соромно за цих мужиків з пеленою на очах, за цих ментів, що їдять у підсобці, за господаря, бізнес якого вони ціною життя захищають на передовій, а він поклав в пісний борщ пів чайної ложки сметани... мені хотілося плакати, дивлячись на шоколадку, але я посміхалася і все повторювала "Це вам спасибі, ви наші захисники"...
Модель нашої країни - із 50 осіб 3 воюють, у когось у цей час бізнес, міліція в підсобці, а всі інші сонно жують, ніби нічого не відбувається, і в країні немає війни.
------------------------------------------------
І ще одне.

Виктор Пузанов

‪

Ну, и о том, как там у нас всё начиналось.

Рассказал мне когда-то довольно старый (по моим тогдашним понятиям) дед.
Мы жили на Украине в маленьком селе. Мой батя, царство ему небесное, всю войну прошел, все четыре года в танке провоевал.
Как уходил, я не помню, маленький был, а как вернулся, помню, как будто вчера. Пацаны мне очень тогда завидовали – папка живой, с немецким аккордеоном, сам весь в медалях, орденах, да еще и с руками и ногами целыми. Тогда это была большая редкость.
Правда, лысый весь и рот стал маленький и круглый - голова в танке малость подгорела, но глаза целые и сам здоров как бык.
Работал наш батя трактористом в колхозе, жили голодно, но дружно, не жаловались. Все было бы хорошо, только в 52-м понаоткрывали вокруг нас угольных шахт и стали на них зазывать добровольцев-комсомольцев. Добровольцы кончились, так и не начавшись, но задание партии выполнять нужно и тогда начали, хочешь - не хочешь, грести всех подряд.
Причем во время работы не забирали, что бы слухов не было, наверное. Гребли только по вечерам.
Сидит человек в хате, никого не трогает, а тут раз – здрасте. Явились агитаторы с милицией.
Забирали всех мужиков от восемнадцати до пятидесяти. Пишешь заявление добровольца, котомку в зубы и на шахту в «бой за уголек». Не хочешь писать сразу, так сначала почки отобьют, после тут же напишешь…
Батя наш очень не хотел на те шахты.
В хате под полом выковырял себе место, величиной поменьше гроба, и как только собака вечером залает, быстро хватал документы, надевал пиджак с медалями, крестился и влезал под пол. Сверху закрывался доской и каждый из нас, детей, умел быстро накрывать ковриком отцовский схрон. Даже трехлетняя сестра. Ну, вообще не заметно.
Бывало, ворвутся в дом, и давай папу шукать. Все переворачивали, вначале искали отца, потом уж его документы, награды, костюм.
Мама говорила, что мол, вот только перед вашим приходом муж собрался, взял паспорт, медали и уехал в город, зачем, не знаю.
Товарищи агитаторы ругались, плевались и уходили, может на неделю, может на месяц…
А папа вылезал из своего гроба, все лицо в слезах. И так до следующего лая собаки.
Мама его жалела.
Конечно, обидно – жизни не щадил, четыре года за Родину отвоевал, оставьте уже мужика в покое, пускай в своем колхозе землю пашет, так нет же…
Однажды, все же нашли.
Вытащили, вывели на двор и так отдубасили… до сих пор в ушах стоит его крик.
На шахте отец проработал недолго, пару месяцев всего.
Их бригаду там привалило. Многих поубивало, а бате ноги отрезали выше колен.
Ничего, он не унывал, по дому все сам делал, прыгал по хате как обезьянка, еще быстрее здорового. Даже в футбол с нами играл, стоял на воротах.
Вообще хороший был мужик, добрый.
Слава Богу, до старости дожил, в 80-м схоронили…

Слушал я это, и все никак не шел у меня из головы человек со слезами на обезображенном лице, который лежал в темноте и старался не звякнуть медалями…
(C) War_ass

Хороших снов нам всем
У нас такого больше никогда не будет

Іще із пейсбуку (УВАГА! Присутня ненормативна лексика!) 8-)

Михаил Юдовский

Барак на окраине поселка в Ростовской области... На кроватях лежат угрюмого вида небритые мужчины. В барак заходит капитан полиции в сопровождении нескольких военных.

– Ну чё, блядь, бэжэнцы, доброго всем, нахер, утра.
– И тебе, сука, того же.
– Валяемся? В поле работать не хотим?
– А мы чё, бляха, трактора? Мы, сука, комбайны? Вы нас тут, блядь, за беженцев держите или за рабов?
– Упыри вы, а не беженцы. Народ уже на вас жалуется – достали...
– А ты нас, сука, не стыди. Сами упыри, блядь. Мы думали, вы нас от укропов защитите, от фашни бандеровской, а вы, бляха, чё сделали? Дома порушили нахер, отжали, что могли, баб наших перечпокали...
– Я ваших баб перечпокал?
– Та все вы... эти самые... гнойные, бля.
– Чё ж вы к нам, гнойным, приперлись?
– А куда нам переться было? К этой хохляцкой жидовне фашистской? Вы ж нам тут, сука, рай на земле обещали...
– Ага, блядь, рай... Сарай. Короче, в поле сегодня можете не выходить.
– Ёкарная цепь! А чё так?
– А то. Пакуйте вещички, берите ваших перечпоканых баб и – в дорогу, бляха, с песнями и плясками. Сибирь по вам скучает.
– Какая еще, нахер, Сибирь?
– Какая... Большая. Все поместитесь.
– Эй, начальник, мы так не договаривались!
– А меня чё, блядь, трефовым валетом побили, чтоб я с вами договаривался? Гармошку в руки, ноги в валенки и – вперед в Якутию.
– Не, вы, бляха, видали? Вы слыхали, сука? Да вы ж, блядь... вы ж, блядь, хуже хохлов! Вы ж, блядь, жидобандеровцы кацапские! Мы, блядь, к вам по-братски в гости, а вы нас, сука, в Сибирь?
– А куда вас, бляха? В Сочи? Под теплым солнцем жарить жопы и в море нежный хер купать? В Енисее искупаетесь. Сами паковаться пойдете или солдатам вас проводить?
– Суки. Упыри, блядь.
– Та мне похер ваша брань. Хоть всю тайгу обматерите. Гармошки взяли? Валенки обули? И тихо, сука, понеслись!

Вельми влучно сказано!

Із надр пейсбуку від Ivan Semesyuk (переклад на солов'їну мій):
----
Росіяни, переважно, так ніколи і не дізнаються, що Росія напала на Україну. І, само собою, ніколи не покаються.
По-перше, вони в це не повірять. Навіть ті з них, хто їхав в танку по нашій землі і вбивав українських солдат з гармати. Вони назвуть це якось інакше. Хоч сци їм рот, хоч сри їм в жопу. Наснилося.
По-друге, громадянська війна в Росії, яка почалася в Україні, як не дивно, зітре з пам'яті росіян сам факт чогось подібного. Їм буде просто похуй, як абсолютно похуй зараз на Україну. Просто охота трішки повбивати що-небудь "не таке", не зовсім зрозуміле. Наприклад, чужих людей.
В основній своїй масі вони там упевнені, що Росія ніколи (взагалі ніколи) ні на кого не нападала. І вся оця їхня нев'єбєнно величезна хуйня розміром на півконтиненту завелася просто від сирості, з Божою допомогою. Просто отак от (як хробаки із багна, чи миші із брудної білизни).
Становий хребет низової російської культури - брехня собі про себе.
Становий хребет високої російської культури - викриття цієї брехні.
У сухому залишку - все та ж брехня, як скелет культурного процесу.
Тому вердикт: ще із часів Івана IV (Грозного) та й раніше цей упирятнік п'є кров сусідів і перемелює в пилюку мільйони власних ідіотів.
Якщо світ не розпиляє цей склад корисних копалин на компактні та зручні фрагменти прямо вже, то з цієї планети потрібно зйобувати.

Новий шедевр Дмитра Бикова (автора "Сон о Гоморре")

Щойно побачив в соцмережах сабдж. На злобу дня.

Мені ліньки шукати першоджерело. Достатньо, гадаю, просто вказати авторство. Отож, насолоджуйтесь!

-------------------------------

Насчет троянского конвоя острит соседняя страна.
Меж тем еще ни у кого я не встретил правды. Вот она:
Благодаря экспресс-конвою гуманитарных наших сил
Понятно сделалось про Трою, чего и Шлиман не отрыл.

Гомер был слеп. В картине ясной он разобрался не вполне.
Войны там не было троянской. Речь о гражданской шла войне.
Парис, конфликта не желая, хоть был Венерой разогрет,
Не крал жены у Менелая — все это вымысел и бред:

Конечно, взбрыкивают бабы, но вряд ли, честно говоря,
Она пошла за пастуха бы от полноценного царя.
Опять же десять лет осады в анатолийскую жару
Из-за сомнительной награды — вернуть неверную жену?!

Один пиар, уразумейте, и стопроцентное вранье.
Воюют только из-за нефти, а в Трое не было ее.
И кто поверил бы, что греки, культуры истинной отцы,
Такие, блин, сверхчеловеки, жрецы, бойцы и мудрецы,
Демократическому строю патриотически верны,
Могли пойти на эту Трою из-за какой-нибудь жены?!

Конфликт Гомером не прописан, но кое-где в подтексте дан:
Там Гектор ссорился с Парисом, они устроили майдан,
Приам одной ногой в могиле, другого выбрать не смогли —
И греки вынуждены были отправить в Трою корабли!

Замечу, греческие боги являлись там во всей красе,
Но с Троей им не по дороге: они за греков были все.
Афина прямо и открыто вела ахейские суда —
Лишь Аполлон и Афродита за Трою были иногда.

Везде — от Кипра и до Крита, до Фив, до Волги голубой, —
Все знают: там, где Афродита, — там непорядок и разбой,
Там революции и путчи, и педофилов миллион.
И Аполлон ничем не лучше. Где Аполлон, там Илион.

Любой при виде Афродиты, ее порочной красоты,
Сказать обязан: да иди ты, я сын Перуна, кто мне ты?!
Их роли трезво оценивши, мы скажем: к черту Аполлон!
Сказал однажды даже Ницше: мол, или я, блин, или он.

Ахейцы — отрок, ты запомнишь их дорогие имена, —
Приплыли, чтоб раздать гумпомощь, запасы масла и вина.
А если кто определенно там об агрессии звездит —
Так это пятая колонна и омерзительный Терсит.

Тандем Ахилла и Патрокла ему такого дал пинка,
Что репутация подмокла у всех Терситов на века.
Ахилл с его Патроклом милым сказали: гадина, не вой!
Мы, так сказать, приплыли с миром, и вот наш конь, точней, конвой.

Мы вам вручим его сердечно уже сегодня, например.
(Коня там не было, конечно. Коня воспел слепой Гомер.
Солдат большой, пассионарный в коня не влез наверняка.
Там был конь-вой гуманитарный, пшено, и сахар, и мука).

Пришел противный Лаокоон и залупался, говорят,
Что в том конвое упакован конкретный греческий отряд, —
Увы, ушел недалеко он: из моря выползла змея,
Сказала «Здравствуй, Лаокоон» — и не осталось ни..[чего].

Об этом помнит вся Эллада, культуры греческой ядро.
А потому что вот не надо мешать добру творить добро!
Еще какая-то Кассандра вопила «Гибнет царский дом!» —
Прикинь, она была косая и слабоумная притом.

Неблагодарнее троянца народу нету искони.
Они стоят, они боятся — «Не пустим вас!», кричат они.
«Кто вы такие, нам неясно. Покиньте наши рубежи.
А предъяви нам ваше масло, а ваши яйца покажи...»

Их вероломству зная цену, Ахилл воскликнул: «Шутишь, брат?
Хорош тянуть, ломайте стену, добро не ведает преград!»
Под крики гордого героя, по манью греческой руки
Пошли на штурм — и пала Троя под гнетом масла и муки.

Какого выспросить провидца, вопрос поставивши ребром:
Весь мир все время нас боится. А мы с добром, всегда с добром!
Им надо что-нибудь другое помимо нашего добра.
Ну что ж. Мы сделаем, как в Трое. А то и вчетверо. Ура.

...Пласты земли легли слоями. Прошли века — и хоть бы хны.
Из греков выросли славяне. Из Трои выросли хохлы.
Никак не станет безопасным их неуютный, хлипкий дом.
Мы к ним идем с добром и маслом, с вином и сахаром идем,

К ним едет наш конвой, парламент, герои наши и умы...
А после все у них пылает. Но это все не мы, не мы!

/(С) Д. Быков/