середа, 10 вересня 2014 р.

Замальовки сучасності (із ФБ)

Veta Lv: Люди - ви спите???
В обід стою в їдальні.За мною заходять і стають в чергу три пропахлих металом і горілим, засмаглі до чорноти, одні очі сині виблискують, три хлопці в камуфляжі. Рукі чорні, форма бачила багато чого. Нашивки на рукавах. Стоять у черзі... попереду мене три лощених мужики задовбують буфетницю "А в супі багато м'яса? а виловіть із каструлі й покладіть мені шматок! А повертатися можна швидше? А сік є? Чи ні, компот є чи узвар взяти?. ..блін думаю ... замовкніть - соромно перед воїнами за вас((( Солдати беруть скромний обід, і ніхто - ні господар їдальні (він за стійкою стояв), ні ці кабани-лобуряки не запропонували або в черзі не стояти, або обід за рахунок закладу запропонувати (((( Зате з підсобки вивалило 3 менти, утираючи жирні роти... обідати приходили... і безкоштовно, я думаю, вони ж криша...
Я спочатку хотіла сказати - беріть все, що хочете, я оплачу, поки ви воюєте, ми тут зарплату отримуємо... Але я їх знаю, почнуть відмовлятися, вони ж воїни, а я жінка (ми на поранених вже навчилися - їм "нічого не треба", поки замполіт не натисне...
Стою, розмірковую... один салат на трьох... на ціни дивляться і беруть, що подешевше... мені соромно брати свій обід, бо я його можу їсти кожен день, а вони - ні...
Як би мені хотілося, щоб мужики підійшли, потиснули руки солдатам, сказали: ми вас пригостити хочемо, може, разом би сіли, як би це було класно... але ні...
Я не могла сказати, беріть що любите, я пригощаю - страшно було б образити їх, а мені так хотілося зробити для них хоч щось.. я тихенько шепнула касирці "це за хлопців, я залишу" і втекла б, але піднос був в руках. За спиною було тихо, і я майже змогла втиснути в себе свій обід. Потім побачила, як на вулицю вискочив один із них, потім підійшов до мого столика (вредна касирка мене здала) і простягнув ШОКОЛАДКУ зі словами "Спасибі вам велике" вони посміхалися і все повторювали "Спасибі вам велике".... як же мені було їм пояснити, що дорожчого подарунка я собі не уявляю.... і як мені соромно за цих мужиків з пеленою на очах, за цих ментів, що їдять у підсобці, за господаря, бізнес якого вони ціною життя захищають на передовій, а він поклав в пісний борщ пів чайної ложки сметани... мені хотілося плакати, дивлячись на шоколадку, але я посміхалася і все повторювала "Це вам спасибі, ви наші захисники"...
Модель нашої країни - із 50 осіб 3 воюють, у когось у цей час бізнес, міліція в підсобці, а всі інші сонно жують, ніби нічого не відбувається, і в країні немає війни.

------------------------------------------------
І ще одне.



Ну, и о том, как там у нас всё начиналось.
Рассказал мне когда-то довольно старый (по моим тогдашним понятиям) дед.
Мы жили на Украине в маленьком селе. Мой батя, царство ему небесное, всю войну прошел, все четыре года в танке провоевал.
Как уходил, я не помню, маленький был, а как вернулся, помню, как будто вчера. Пацаны мне очень тогда завидовали – папка живой, с немецким аккордеоном, сам весь в медалях, орденах, да еще и с руками и ногами целыми. Тогда это была большая редкость.
Правда, лысый весь и рот стал маленький и круглый - голова в танке малость подгорела, но глаза целые и сам здоров как бык.

Работал наш батя трактористом в колхозе, жили голодно, но дружно, не жаловались. Все было бы хорошо, только в 52-м понаоткрывали вокруг нас угольных шахт и стали на них зазывать добровольцев-комсомольцев. Добровольцы кончились, так и не начавшись, но задание партии выполнять нужно и тогда начали, хочешь - не хочешь, грести всех подряд.
Причем во время работы не забирали, что бы слухов не было, наверное. Гребли только по вечерам.
Сидит человек в хате, никого не трогает, а тут раз – здрасте. Явились агитаторы с милицией.
Забирали всех мужиков от восемнадцати до пятидесяти. Пишешь заявление добровольца, котомку в зубы и на шахту в «бой за уголек». Не хочешь писать сразу, так сначала почки отобьют, после тут же напишешь…

Батя наш очень не хотел на те шахты.
В хате под полом выковырял себе место, величиной поменьше гроба, и как только собака вечером залает, быстро хватал документы, надевал пиджак с медалями, крестился и влезал под пол. Сверху закрывался доской и каждый из нас, детей, умел быстро накрывать ковриком отцовский схрон. Даже трехлетняя сестра. Ну, вообще не заметно.

Бывало, ворвутся в дом, и давай папу шукать. Все переворачивали, вначале искали отца, потом уж его документы, награды, костюм.
Мама говорила, что мол, вот только перед вашим приходом муж собрался, взял паспорт, медали и уехал в город, зачем, не знаю.
Товарищи агитаторы ругались, плевались и уходили, может на неделю, может на месяц…
А папа вылезал из своего гроба, все лицо в слезах. И так до следующего лая собаки.
Мама его жалела.
Конечно, обидно – жизни не щадил, четыре года за Родину отвоевал, оставьте уже мужика в покое, пускай в своем колхозе землю пашет, так нет же…

Однажды, все же нашли.
Вытащили, вывели на двор и так отдубасили… до сих пор в ушах стоит его крик.
На шахте отец проработал недолго, пару месяцев всего.
Их бригаду там привалило. Многих поубивало, а бате ноги отрезали выше колен.

Ничего, он не унывал, по дому все сам делал, прыгал по хате как обезьянка, еще быстрее здорового. Даже в футбол с нами играл, стоял на воротах.
Вообще хороший был мужик, добрый.
Слава Богу, до старости дожил, в 80-м схоронили…


Слушал я это, и все никак не шел у меня из головы человек со слезами на обезображенном лице, который лежал в темноте и старался не звякнуть медалями…
(C) War_ass

Хороших снов нам всем
У нас такого больше никогда не будет

Немає коментарів: