понеділок, 28 червня 2010 р.

Поїздка в урочище Гурби, де протягом 21-25.04.1944 проходили наймасштабніші бої УПА в її історії

Отже, як вже й анонсував в попередній статті “По місцях бойової слави УПА. Локальна екскурсія (власними силами) в урочище Гурби”, протягом суботи-неділі (26-27.06.2010) ми з кумами відвідали урочище Гурби. Було нас аж 6 чоловік: дружина Ольга, синочок Андрійко, кума Люда, кума Ніна, кум Володя та я. Але в “танк” (Нива-21213 “Тайга”) помістилися всі. І навіть не вельми обтяжливо, як запевняли куми, котрі угніздилися на задньому сидінні втрьох + Андрійко :). Ну і кум Володимир попередньо домовився з війтом села з мальовничою назвою Зелений Дуб за ночівлю. Нам тамошній війт (дай йому Бог здоров'я) виділив цілу хату, котру ніби-то купили якісь кияни, і вряди-годи приїжджають туди, як на дачу. Хата була абсолютно нормальна, з купою ліжок в кожній кімнаті, величезною майже порожньою (за винятком купи нарубаних дров) стайнеюю. Але про побут розповім пізніше.

Одним словом, приблизно о 12-30 вирушили ми вп'ятьох (я за кермом, Ольга, кума Люда, Андрійко та син білашевських кумів Володя, котрий акурат того ранку повертався додому з Києва і мав щастя попасти на нас :)) з Рівного на Білашів забрати кума Володимира та куму Ніну. По дорозі заїхали ще в супермаркет “затаритися” певними предметами першої необхідності 8-) і, зрештою, без пригод добралися до кумів. Там ще хвилин 40-50 “чухалися”, пакували та перепаковували речі, а всі окрім мене (за кермом все ж таки був :-/) ще й закусювали бутербродами. Але, дякувати Богу, десь за годину таки виїхали з Білашева на Гурби.

Як я вже писав, Гурби нині — це не село, а певна місцевість (урочище), котра раніше таки була селом. Дорога з Рівного до Гурб нескладна. Але оскільки ми їхали не з Рівного, а з Білашева, то трохи попетляли по полях “дорогами місцевого значення” (я ще раз в думках подякував Богу за свою передбачливість, що свого часу придбав таки “Ниву”, а не щось інше). Наша траса від села Білашів пролягала, власне, через с. Мізочок (це ми об'їхали колишній райцентр, с.м.т. Мізоч, “скостивши” десь 6-7 км) — с. Озерко — с. Борщівка — с. Мости і, нарешті (там при трасі стоїть досить великий інформаційний знак з вказівником повороту), урочище Гурби.

Дорогою, звичайно, насолоджувалися краєвидами (див. нижче) і робили нетривалі зупинки, щоби помилуватися то озерцем, то річечкою, то стрімким, буквально карпатським, спуском-серпантином, то маковим полем (мак там зовсім не той, котрий “потрібен”. Наркам можна не турбуватися :)).


Як би там не було, але нарешті приїхали до “епіцентру” Гурб — пам'ятного знаку у вигляді Божої Матері, котра мені нагадала статую Христа Спасителя в Ріо-де-Жанейро в мініатюрі і оригінально викладеного кущами Тризуба.

Там ми швиденько сфотографувались (вірніше, я швиденько сфотографував всіх інших :) і тут до нас підійшов отець Нифонт (мирське ім'я Володимир) у звичайному робочому одязі. Мій кум Володимир його вже знав раніше, тому представив всіх один одному і попросив отця Нифонта побути тимчасово екскурсоводом.

Отець Нифонт на даний час офіційно є настоятелем чоловічого Свято-Воскресенського монастиря, котрий своїми ж руками і будує (ступінь готовності я б оцінив десь у 20-25%) , засновуючись лише на доброчинних пожертвах. На той час там проживав ще один помічник, котрий звідкись просто приїхав допомогти. Одночасно отець Нифонт ще є:

  • великим прихильником вивчення історії України і неофіційним екскурсоводом по гурбинським місцях бойової слави УПА;

  • блюстителем порядку (охоронець, впорядкувальник території) майбутнього музею-заповідника та місць перепоховання загиблих воїнів УПА (зараз перепоховано 29 чоловік);

  • основний “штовхач”, котрий не дає органам влади забути про потреби довести до кінця роботи по організації музею-заповідника (з гіркотою отець Нифонт говорив, що практично всі добрі починання влади закінчуються незадовго після їх початку і майже ніколи не доводяться до кінця).

Його розповіді вражали глибиною знань та широтою охвату предметної області (отець Нифонт з легкістю оперував як відомими і вже опублікованими історичними фактами, так і невідомими широкому загалу свідченнями очевидців та учасників тих подій, а також був добре обізнаний з фальсифікаціями янучарів-табачників та “кровавої кремлядської гебні” і легко їх спростовував).

Саме від отця Нифонта я особисто дізнався про два факти, пов'язані з гурбинською битвою, які раніше були мені невідомі:

Факт №1

Історично так склалося, що в тих місцях (навколишніх селах) особливо з початком 2-ї світової війни зав'язався досить складний вузол національно-релігійних проблем, пов'язаний з проживанням в тих місцях українців та поляків. І з оповідей о. Нифонта слідувало, що не завжди вельми гладко та справедливо ті питання вирішувалися з будь-якої сторони. Але того вирізання всього живого по селах, котре закидається поляками в сторону УПА, не було однозначно. А натомість був ультиматум УПА Армії Крайовій (у відповідь на її акцію по спаленню українських сіл), щоби в 3-денний термін всі поляки покинули одне, чи два своїх села. Інакше обіцяли зробити те саме, що АК зробила з українськими селами. І поляки (жінки, старі й малі) ці села таки покинули (навантажили все добро на підводи і виїхали). А залишилися там лише чоловіки-поляки зі зброєю, які й були розгромлені переважаючими силами УПА, да.
Одночасно у ті страшні часи і з української, і з польської сторони мали місце непоодинокі приклади героїзму, коли мирні люди однієї національності рятували й переховували інших.

Факт №2

Зараз появилося достатньо інформації (але ще не опублікованої), котра дозволяє однозначно стверджувати, що битва під гурбами була великою спецоперацією “кровавої гебні”. В двох словах напишу як було задумано НКВД:

  • під різним приводом в урочище Гурби стягуються максимальні сили (курені та сотні) УПА. Це стало можливим завдяки тому (увага!), що на той час агенти НКВД проникли не лише до керівного складу повстанських сотень та куренів (командири та заступники), але навіть до Генерального Штабу УПА! За сприяння польського уряду в еміграції практично вся агентура польської дефензиви перейшла до НКВД! Це ж треба було так ненавидіти українців, щоби навіть після пакту Молотова-Ріббентропа, який фактично став причиною зникнення Польщі з карти світу, все-одно намагатися знищити Україну хоч би й руками свого ворога, кремляді :(.

  • після того, як в урочище Гурби мала бути стягнута максимальна повстанська потуга, УПА мала провести (і провела) всезагальну мобілізацію. Це все знову відбувалося під повним контролем НКВД. Навіщо? - А щоби одним ударом в одному місці позбавитися і від регулярних повстанських з'єднань, і від “неблагонадійного елементу”.

Слід сказати, що успішною для НКВД ця спецоперація не стала. Тому що бойовим загонам УПА вдалося прорватися з оточення з порівняно невеликими (за різними даними від 80 до 100 чоловік) втратами, повністю зберігши свою боєздатність (що й було підвтерджено наступними їх боями). А загинули під Гурбами переважно зовсім беззбройні мобілізовані селяни, котрих кремляді зачасту навіть не розстрілювали, а багнетами проколювали голови (100% історичний факт, підтверджений патологоанатомами при перепохованні решток загиблих).
Я запитав о. Нифонта, чи дійсно зі сторони совєтів в бою приймали участь виключно збройні частини НКВД, на що він мені відповів, що винятком була лише одна кавалерійська частина (здається батальон, але точно не пам'ятаю вже) регулярної Красної Армії. А всі інші (піхота, артилерія, танки і навіть кілька літаків) - так, це були збройні частини "кровавої гебні", НКВД.
Опісля вельми цікавої розповіді, власне, про бій під Гурбами отець Нифонт провів нас оригінально вимощеною дорогою-сходами (ці сходи являли собою вкопані торцями колодки) до пам'ятного Хреста, Могили, та каплички на так би мовити головному "жалобному пагорбі".
Далі о. Нифонт завів нас у невеличку дерев'яну церкву, в котрій проходять всі богослужіння та панахиди (не лише в річницю бою під Гурбами, але взагалі цілий рік. Але основний наплив паломників зі всієї України і з-за кордону традиційно відбувається на 3-й день Воскресіння). Там ми помолилися і придбали кілька церковних та українських сувенірів (іконки, компакт-диск, книгу про бій під Гурбами в співавторстві написання котрої приймав участь і отець Нифонт).




Ну і наостанок ми красно подякували отцю Нифонту за щиру бесіду, цікаву розповідь, його невтомну енергію та працю на благо України і попросили з нами сфотографуватись :)
Перед самим від'їздом захотіли відвідати джерело та озерце, розташоване, судячи зі слів отця Нифонта, десь за 1,5 км від його обителі, але заблукали і попали в дрімучий ліс, де, мабуть, колись воювали повстанці.
Там із задоволенням поласували чорницями, котрих навкруги було просто неміряно, з огляду на початок сильної зливи повернулися тою ж дорогою назад і вирішили нарешті зайнятися побутовими справами (доїхати до села Зелений Дуб, відшукати там будинок, в якому мали ночувати і щось нарешті перекусити, бо від самого ранку ніхто й ріски в роті не мав).
З певними веселими пригодами (кум, вказуючи дорогу до села, потім шукаючи по селу "ключника" і саму хату, ніпадєццкі відсмалював напалмом) той будинок ми все ж знайшли, запросили його неофіційного сторожа (а офіційного пенсіонера і невтомного селянина-трудівника) пана Данила Соловейовича (хто коли з вас, шановні читачі, чув таке колоритне поєднання імені/по-батькові? :) на "сто грамів та шашлик" і взялися до облаштування.
Мені відразу в око кинулись старі похилені жорна, котрі лежали собі на подвір'ї, підперті з однієї сторони камінцями. Я, придивившись краще, зрозумів, що ці жорна лежать тут собі не просто так, а призначені для виконання цілком зрозумілоє функції - під ними на випадок дощу розводять багаття. На підтвердження даної гіпотези свідчило те, що під жорнами виявилися сліди від старого багаття.
Намотавши на вус цю чергову частинку сакрального знання, ми зайшли в хату, жіноцтво стало нарізати щось там для "оперативного перекусу", а я взяв відро та й подався до джерела неподалік від хати.
Прийшовши з водою, ми всілися за столом і..., через якийсь час ледь не забули, що треба ще готувати шашлик. Жіноцтво з неприхованою надією на шашлик дивилися на нас із кумом, а ми з неменшою надією позиркували на небо, з якого на той час лляло, немов з відра. Кум навіть щось там спробував в'якнути про шкідливість шашликів в таку грозу, але його жінки рішуче перебили. Я спробував стати на захист кума, математично (і, як мені здавалося, бездоганно) обгрунтував неможливість розведення будь-якого багаття під дірявими старими жорнами в таку зливу, але нас не слухали. Ситуація здорово нагніталася. Розрядити мені її вдалося таким чином, що я пообіцяв тих, хто розведе багаття, винести завтра зранку на своїх плечах під неслабу гірку. На це клюнули моя Ольга та кума Люда :).
Якщо чесно, то я скажу, що ми з кумом і справді й гадки не мали, що в таку зливу можна розвести щось більше, ніж вогонь від запальнички в рукаві. І жіноцтво дало нам справжній пластунський майстер-клас, втерши носа! Тепер мені вчергове стало абсолютно ясно, що якщо дуже чогось хочеш, то ніщо не може стати на заваді. Бо з часом ця нехитра істина якось призабувається. Дякую вам, Олю та Людо, за вельми повчальний життєвий урок! (Забігаючи наперед скажу, що на ранок нікого я не носив на плечах, а просто виступив добровольцем у справі помиття підлоги перед від'їздом :).
Після того, як дрова перегоріли, я взявся за приготування шашлику та печеної картоплі. Що й вдалося зробити з прекрасним результатом.
Гарячі шашлики та печена картопля викликали у нас всіх нову хвилю ентузіазму :)
Послухавши при свічках ще розповіді Данила Соловейовича про старі події у навколишніх селах (в т.ч. і про бій під Гурбами. Йому тоді було 12-13 років. Він після бою допомагав зносити в братську могилу замордованих "кровавою гебнею" селян), ми нарешті повлягалися спати.
Вранці ми по одному-два знову сходили до джерела, повмивали там обличчя, поснідали тим, що залишилося, і вирушили помалу додому. Їхали вже трохи не тією дорогою, що сюди, а в одному місці взяли трохи правіше - на село Дермань (знамените тим, що воно є "столицею" відомих командирів УПА і батьківщиною відомого українського письменника-повстанця Уласа Самчука). Проїжджаючи через це село ми відразу вирішили, що колись обов'язково організуємо сюди окрему екскурсію в музей Уласа Самчука.
Більше якихось особливих подій не було. По дорозі додому, як і попереднього дня, ми насолоджувались краєвидами, віддавали належне неповторній Українській Землі, її героям і мріяли про щасливе життя нашого Народу.

Після поїздки в урочище Гурби подумали, поговорили і вирішили зупинитися на майбутніх двох маршрутах:
З Божою поміччю, сподіваюсь, ще цього року вдасться відвідати обидва цих місця. Так що з Богом! Слава Україні! Героям Слава!

Євроазійська Нігерія. Вельми цікава табличка

Раджу обов'язково почитати ось цей пост. А внизу передрукую табличку. Для зручності 8-)

РОССИЯ
НИГЕРИЯ

Население

142 021 тыс. человек
140 003 тыс. человек

Индекс Джини*
(по данным ЦРУ)

40.5
43.7

Уровень коррупции
(по данным компании Transparency International на 2007 г.)

143-е место в мире
147-е место в мире

Загрязнения окружающей среды в результате факельного сжигания газа
(по данным Всемирного банка на 2007 г.)

1-е место в мире
2-е место в мире

Основные поставщики сжиженного природного газа к 2030 г.
(по данным ОАО «Газпром»)

1-е место в мире
2-е место в мире

Темп прироста золотовалютных запасов
(по данным агентства Bloomberg на 2006 г.)

73,5% (1-е место в мире)
73,4% (2-е место в мире)

Средняя продолжительность жизни мужчины

58 лет
52 года

Количество граждан, уверенных в преимуществе демократии
(по данным социологической организации
World Values Survey на 2006 г.)

47,8%
44,2%

Уровень защиты прав собственности
(по данным международной ассоциации Property Rights Alliance на 2007 г.)

63-е место из 70
64-е место из 70

Позиция в рейтинге самых опасных мест для отдыха
(по данным аналитической компании Economist Intelligence Unit на 2007 г.)

4-е место из 10
5-е место из 10

Количество людей, уверенных, что стабильность важнее, чем свобода слова
(по данным компании GlobeScan Incorporated на 2007 г.)

47%
43%

Место в рейтинге свободы СМИ
(по данным организации «Репортеры без границ» на 2007 г.)

144-е место из 169
131-е место из 169

Уровень смертности
(по данным ЦРУ на 2007 г.)

16,04 на 1000 человек
16,68 на 1000 человек

Уровень миграции
(по данным ЦРУ на 2007 г.)

0,28 на 1000 человек
0,26 на 1000 человек

Уровень безработицы
(по данным ЦРУ на 2007 г.)

6,6%
5,8%

Место в рейтинге «Простота ведения бизнеса»
(по прогнозу Всемирного банка на 2008 г.)

106-е место из 178
108-е место из 178

Уровень экономической свободы
(по данным The Wall Street Journal и The Heritage Foundation на 2007 г.)

120-е место из 161
131-е место из 161

Место во Всемирном рейтинге миролюбия
(Global Peace Index; по данным аналитической компании Economist Intelligence Unit на 2007 г.)

118-е место из 121
117-е место из 121

* Статистический показатель степени расслоения общества по уровню годового дохода.

пʼятниця, 25 червня 2010 р.

На всяк випадок апну (від англ. слова "up"). Історія (неповна, але справжня!) розвитку Інтернету в xUSSR та Україні.

Побачив, що не лишнім буде пропіарити ці два УРЛи. Бо починаються напівправди, підтасовки та здогадки.
  1. http://news.demos.su/private/demos.html
  2. http://www.kiss.kiev.ua/netnation/history/memories.shtml
І зараз попрошу кількох своїх друзів-колег-знайомих (котрі "в темі") висловитись з даного питання.

Нова іпостась мене :)

Підрядився вчора допомогти знайомим та друзям бізнесменам "вивести в люди" проект по створенню інтернет-порталу (класичний вебдваноль-стартап). Не зовсім "з нуля", але бачу, що було би краще, якби таки було "з нуля". Почалось все з того, що мої друзі-бізнесмени вирішили свого часу фінансово допомогти чотирьом молодим девелоперам (і дійсно непоганим спецам-програмерам!) в реалізаціїї їх ідеї. І вже допомагали (проводилась досить активна робота) протягом близько 2-3 місяців.
"І тут прийшов Бука" /(С) оповідання С. Кінга/, тобто я :).
Мене було представлено хлопцям (насправді там троє хлопців та ще одна дівчина є, Настя) як бізнес-керівника цього ІТ-проекту, призначеного "радою інвесторів". До основних моїх обов'язків (з відповідними повноваженнями визначення бізнес-політики і, відповідно, функціоналу порталу) наразі належитиме наступне:
  • залізно відслідковувати бізнес-перспективу проекту (а надалі й дохідність), щоби проект не перетворювався в "олімпіаду з програмування";
  • бути "транслятором" між бізнес-інтересами інвесторів та ІТ-реалізаторами (командою девелоперів) і навпаки.
Вникнувши в ідею хлопців мені відразу стало абсолютно ясно, що комерційного майбутнього в тому, що вони задумали і вже 3 місяці реалізують, нема жодного. І шансу на те, що воно появиться, також нема.
Єдине, що, можливо, можна буде взяти корисного з уже зробленого хлопцями - це вже практично готовий engine порталу та структуру БД, призначену для опису певних об'єктів. Але я детально ще з цим не розбирався, бо для "розборок" слід відновити відповідні знання.
Одним словом, довелося протягом приблизно 2-х тижнів обережно переконувати в цьому і інвесторів і хлопців-девелоперів. Ніби-то вдалося. Натомість вчора запропонував новий пакет із 4-х ідей (функціонал порталу), котрий imho таки має шанс здобути комерційний успіх. Згодом побачимо як воно піде...
То я вже почав заново вникати (і згадувати призабуте) в наступні теми:
  • робота з бізнес-вимогами та "хотєлками" інвесторів, їх трансляція в vision, mission, стратегію, середньо- та короткострокові плани розвитку стартапу
  • трансляція бізнес-вимог в ТЗ для девелоперів
  • управління знаннями
  • життєвий цикл продукту
  • стандарти та кращі світові практики по управлінню софтовими розробками
  • основи підприємницької діяльності
  • і т.п.
Загалом таки цікаво для мене, ага. А якщо пощастить не вмерти з голоду і дожити до перших доходів з цього стартапу - то й взагалі буде супер :).
То ж якщо хтось щось може порадити в цьому плані (особливо цікавими для мене були би якісь оригінальні джерела інформації, власний досвід і т.п.) - буду щиро вдячний. Усно :). Бо бюджету поки-що нема ні на що, окрім якоїсь мізерної оплати девелоперам.

четвер, 24 червня 2010 р.

Салтиков-Щедрін, стара досвідчена прибиральниця і сучасні владні курви

Спочатку приведу дві цитати. Одну - із Салтикова-Щедріна, другу - старий анекдот, перероблений на сучасний лад, відповідно.
---------------------------------
1. "Они сидели день и ночь, и еще день, и еще ночь, и все думали, как бы сделать их убыточное предприятие прибыльным, ничего в оном не меняя".
2. "Офис. С утра офисные сотрудники в спешке передвигают мебель с места на место, выравнивают все по сантиметру, компасу и т.д. Посредине всего этого хаотичного движения стоит старенькая уборщица в обнимку со шваброй, испуганно смотрит на все это действо. Бормочет про себя: "Только помыла, сейчас все опять затопчут, ироды" и т. д.. Стояла, долго смотрела на все это, потом спрашивает:
- Милые, а что вы тут делаете? Переезжаете?
- Да не, бабуля, мы сейчас мебель по фен-шую передвинем и у нас сразу продажи взлетят до небес.
- Сынки, я тут давно уже работаю, еще до революции полы в этом здании мыла. Так вот, раньше тут публичный дом был. И в нем, когда выручка падала, кровати не двигали. А сразу меняли блядей"
---------------------------------
Що поєднує ці дві цитати?
Правильна відповідь - українська сучасна бляеліта (укрсучбляеліта :))
Сидять, гниди, вже 20 років по своїх офісах із золотими унітазами за казенний кошт, емулюють бурхливу діяльність, одночасно нічого не міняючи, і періодично "совають з кутка в куток меблі" (чи то пак тасують стару засалену колоду [кадрових] карт).

середа, 23 червня 2010 р.

Вельми рекомендую подивитися по українському телеканалу "Культура" фільм “Отамани Холодного Яру”

Прес-реліз №526
Фільм “Отамани Холодного Яру”
Одним із символів боротьби українців за свободу є Холодний Яр.
Хмельниччина, Коліївщина, “Чигиринська змова”, “Таємна дружина”, селянські повстання в добу Першої російської революції – все це передісторія Холодноярської організації початку ХХ століття. І творилася нова збройна сила на тих же землях, у тих же селах, містечках і містах, що й Коліївщина: в Медведівці, Мельниках, Буді, Жаботині, Білозір’ї, Смілі… Не дивно, що московські окупанти називали Холодноярську організацію “чєм-то вродє пєтлюровской “Запорожской Сєчі”.
---------
26 червня о 20.30 на телеканалі “Культура” відбудеться прем’єра нового фільму Романа Коваля – “Отамани Холодного Яру”. Повтор проти ночі на 27 червня – о 1.30, та недільного ранку 27 червня – о 9.30.
Режисер Олександр Домбровський. Оператори Сергій Бондаренко, Василь Глинчак, Сергій Губенко, Валерій Лебідь, Максим Маковей, Володимир Мощинський. Текст читає Сергій Архипчук. Використано пісні гурту “Хорея козацька” (художній керівник Тарас Компаніченко).
--------
Отамани Холодного Яру не боялися вмерти за Батьківщину, навпаки, вважали за честь загинути на полі бою. Тому й пам’ять про них не згасла.

По місцях бойової слави УПА. Локальна екскурсія (власними силами) в урочище Гурби

Серед наших з кумом сімей давно вже визріла ідея зробити на 2-3 дні вилазку в урочище Гурби, де відбувся найбільший в історії бій УПА з "кровавою гебнею" (військовими з'єднаннями переважно частин НКВС). То нарешті консенсусом вибрали остаточну дату - 3 26-го на 27-е червня ц.р.. Кум Володимир домовився на випадок негоди зі своїм колегою (війтом села Буща) про місце ночівлі для нас. Тож все повинно бути прекрасно. Їдемо нашим "танком" вшістьох: я, синочок Андрійко, моя Ольга, кума Люда, кум Володимир та кума Ніна. Вліземо в "танк", сподіваюсь, всі :).
Перед поїздкою я зробив коротку підбірку інформації про ті місця, щоби ходити там "зряче", а не пороззявлявши роти та вирячивши очі, немов лемінги. То ж викладую її сюди. А по приїзду, звичайно, складу звіт з фотками. Отож, нижче короткі відомості про урочище Гурби.

Околиці урочища Гурби. Історично-краєзнавча довідка (інформацію взято з Вікіпедії)

Гурби — історичне село, яке знаходилось на південному заході Здолбунівського району Рівненської області неподалік від межі з Тернопільською областю, існувало до 1944 року. Нижче зображено Гурби на польській та австрійській картах початку XX століття відповідно.

Розташування

Деталізовані карти 1915-1925 років Гурби зарисовані на перехресті кількох доріг вздовж вулиці серед просторих лісів, де, за іншими даними, сукупно на 500 гектарах росла смерека — єдина в такій кількості на Волині й Поліссі.

В околиці Гурбів іменовані урочища, серед яких найближчими з північного сходу — Камінці («Камєнци»), Вільхова («Ольхова»), Грабовець («Грабовєц»), з півночі — гора Кумова, Соколова гора («Гура Соколя»), а від заходу неподалік оселі Майдана — Межові гори («Гури Межевия»). Усі вони серед залісненого простору висотно-яристого ландшафту, змереженого потоками, струмками.

Історія

Околиця Гурбів була заселена у прадавні часи. Археологічні пошуки виявили тут знаряддя праці, побуту раннього середньовіччя, а дещо пізніше знайдено вістря до списа, остроги, залізні наконечники стріл. З періоду неоліту виявлено велику крем'яну робітню і багато крем'яних знарядь. Під час дослідів 1891 року в урочищі Плавилівка, ім'я якої, видно, приховує сліди «плавильної індустрії», знайшли залізний обачний меч і дві бойові сокири, а в інших місцях — контури старовинних курганів, знищених валів. На піщаних надмах у різні часи знаходили багато брилок залізної руди (лимоніту), а при розкопках 1872 року — малі пласти кам'яного вугілля.

У записах Гурби виринають з кінця XVII століття. Так, за хронікою 1654 року, 40 польських карателів, залишаючи «имение Гурбы», попали в засідку козацько-селянського загону і зазнали великих втрат.

Поземельні плани 1867-1895 років зарисовують «Гурбы» як колонію при великому болоті Мшане, назва якого приховує поняття «мохове». У кінці XIX століття Гурби мали 29 дворів, 358 мешканців, будинок старої корчми з XVIII століття, смолярню, дворову пасіку посесорів Мізоча, бо на той час у великою мірою гурбенськими землями володіли графи Карвицькі котрі утримували тут у своїй власності понад 5000 гектарів площі переважно лісових масивів, чагарникових пустищ.

Село згадують у Кресовій книзі справедливих на стор. 43.

Навесні 1944 року тут стався найкривавіший та найбільший бій в історії УПА - бій під Гурбами. Точилась запекла, жорстока боротьба нерівних сил. У результаті село було спалене, а багато українських партизанів та НКВДистської наволочі загинуло. Вшановуючи пам'ять цієї битви, громадськість Рівненщини освятила встановлену тут капличку і хрест, проголосила це місце заповідним.

Походження назви

Назва «Гурби» ще не вивчалась. У ній допустимо бачити приховане відоме з XIX століття прізвище (прізвисько) Гурб (Гурба), що, ймовірно, від старовинного імені типу Гор(е)б(ор). Найменш правдоподібно, як це в народній етимології, пов'язувати Гурби зі «словом» горби. Голосний «у» в назві міг розвинутись на поліську манеру з давнього «о», яку «вул», Гуща, Гульча, що з «вол» (віл), Гоща, Гольча.

Бій під Гурбами

Бій під Гурба́ми — бій, що відбувся 21-25 квітня 1944 року біля урочища Гурби на півдні Здолюунівського району між частинами НКВС і силами УПА. Закінчився тактичною перемогою радянських військ та виходом з оточення українських повстанців. Після бою переможці-"визволителі", щоб їм в горлах пір'я поросло, спалили навколишні села Гурби та Антонівці, а жителів вивезли. Кількість загиблих військових і цивільних осіб точно не встановлена до цього часу.

Бій відбувся під час переходу частин УПА через німецько-радянські фронти. Розбиті німецькі війська вже не загрожували частинам УПА, тому найбільшу небезпеку для українських повстанців становили кремляді (відділи НКВС).

Передісторія

Успіхи радянських військ у військових кампаніях в Білорусі та Україні у 1944 році призвели до стрімкого відступу німецьких військ. І разом із відступом німців на їхніх плечах на захід просувалася й Червона Армія. Саме в цей час український повстанський рух досяг свого розквіту — у 1943—1944 роках в рядах УПА було від 30 тис. до 100 тис. вояків.

Не зустрічаючи значного опору з боку упівців (бо в УПА був наказ з армійськими частинами не воювати, а лише з бандитами-НКВДистами - прим. моя), Червона Армія продовжила наступ на позиції німецьких військ. Для боротьби із «оунівськими бандами», що таким чином залишилися в тилу, радянське командування відправило кілька дивізій НКВС. Після того, як головні сили Червоної Армії пройшли через Західну Україну, УПА організувала ряд військових акцій, що були спрямовані проти НКВС, комуністів та людей, що співпрацювали із радянським режимом.

У 1944 році, командування УПА ухвалює рішення про перехід радянсько-німецького фронту, для того, щоб опинитися в тилу Червоної Армії. Таким чином, повстанці могли продовжувати диверсійну та пропагандистську діяльність серед місцевого населення, не зустрічаючись із значними угрупуваннями радянських сил. Однак, навесні 1944 року, німецько-радянський фронт розділяє основні сили упівців на тих, що знаходяться на території, окупованій німецькими військами (під командуванням Романа Шухевича), і тих, які знаходяться на території окупованій радянськими військами (під командуванням Василя Кука). В січні 1944 року, до бійців УПА приєдналося кілька десятків українців-червоноармійців, що брали участь у бою під Гурбами. На знищення загонів УПА, радянське командування відіслало "загороджувальний" загін військ НКВС при підтримці окремих частин Червоної Армії. Ці "загороджувальні" загони були створені радянським командуванням для затримки дезертирів-червоноармійців, які тікали з лінії фронту. До цього, українські повстанці вели бої із радянськими партизанами. Про успіхи таких атак свідчать радянські документи, зокрема доповідь начальника УШПР першому секретару Центрального комітету комуністичної партії України Микиті Хрущову:

«

...українські повстанці, котрі до вступу Червоної Армії на терени західної України не вели відкритої організованої боротьби проти радяньких партизанів, останнім часом нападають на них значними збройними силами.

»

Причини бою

На думку Петра Мірчука, головною причиною, яка призвела до бойових дій під Гурбами, був замах вояків УПА на тодішнього командуючого 1-м Українським Фронтом Миколу Ватутіна.

Операцію УПА проти М. Ф. Ватутіна було проведено 29 лютого 1944 року неподалік від села Милятин. На під'їзді до Милятина ескорт штабних автомашин радянського генерала потрапив у засідку упівської сотні. Головну машину, що прийняла на себе перший удар, було підбито. Під час бою генерал М. Ф. Ватутін зазнав важкого поранення. Ватутіна доставили спочатку до військовго лікаря, а потім до Рівного. За деякими даними, акція проти Ватутіна була спланована верхівкою радянської влади. Незважаючи на спроби лікарів, а також на листи Миколи Федоровича Сталіну з проханням врятувати його життя, 15 квітня 1944 року Ватутін помер. На пошуки упівської сотні до села Милятина миттєво відрядили опергрупу «СМЕРША» у складі 60 осіб. Але ще до їхнього приходу повстанцям, а також переважній більшості жителів Милятина вдалося відійти до лісу.

У відповідь на смерть Ватутіна НКВС почало широкомасштабні каральні операції проти УПА. Одним з завдань було знищення великого угруповання УПА в районі гурбинських лісів.

Іншою причиною могла бути масштабна мобілізація населення західних регіонів України до лав Червоної Армії. Масштабна мобілізація чоловічого населення могла призвести до ситуації, коли в УПА не залишалося людського ресурсу. Про спроби українських повстанців зірвати мобілізацію свідчать численні атаки на потяги із новобранцями та на призивні пункти. Про ці події секретар Станіславського обкому КПУ М. Слоня повідомив Москву:

«

...українські націоналісти здійснили напад на потяг із новобранцями, внаслідок чого 250 чоловік поповнили повстанські лави... Через протидію націоналістів від призову ухилилося близько 15,5 тис. осіб.

»

Всього у період січня-травня 1944 року, від призову, завдяки упівцям ухилилося 17 тис. чоловік, близько 2 тис. з них приєднались до УПА.

Співвідношення сторін

У бою брали участь сили УПА-Північ складені з куренів Сторчана, Мамая, Дика, Докса, Довбенка, Бувалого, Андрія-Шума, Залізняка та сотні Ваньки. Також до УПА приєдналося близько 500—1000 осіб з навколишніх сіл Гурби та Антонівці, що шукали захисту своїх сімей від більшовиків. Їх відправили вглиб лісу, доручивши їм допомагати пораненим та забирати їх з поля бою.

Проти повстанців НКВС кинуло 5 бригад солдатів і деякі частини Червоної Армії, які мали на озброєнні танки, артилерію, а за деякими даними і літаки. Разом їхня кількість становила близько 30,000 солдатів.

Оскільки частини вермахту швидко відступали і вже не становили загрози для УПА й України в цілому, словацькі частини вже давно не вступали в бої з українськими повстанськими відділами, а угорське військове командування підписало навіть таємний договір з УПА про взаємний ненапад, найсерйознішу загрозу для УПА становили радянські війська. Місцеві мешканці очікували повторення репресій 19391941 років.

До бою під Гурбами між упівцями та НКВС-івцями відбулося невелике зіткнення біля с. Москалівки, з якого повстанці вийшли переможцями.

Хід бою

20 квітня 1944 року совєти згуртували більшу частину своїх військ на лінії Шепетівка Рівне Збараж. Уранці 21 квітня вояки УПА почали рити шанці та вкопувати гармати. Було розгорнуто польовий шпиталь. Спираючись на дані розвідки, командування УПА віддало наказ, згідно якому усі приготування маи бути завершені до 6.30 годин вечора 23 квітня.

Перша спроба радянських військ знищити повстанців відбулася 23 квітня. Найбільше військ радянське командування сконцентрувало в районі села Антонівці. Наступ також відбувався і з інших боків, але мобільні повстанські загони відступали, та наносили несподівані удари з флангів, внаслідок чого війська НКВС понесли значні втрати. Фланговими ударами війська НКВС вдалося потиснути фланги упівців, внаслідок чого повстанці опинилися у "мішку". З наказу командування УПА, війська повстанців перегрупувались наступним чином: в лісах, недалеко від с. Гурби, у с. Святе, Мощаниця, Чернява, Грановець та на Медвежій горі. Першу лінію оборони займали відділи командира Мамая (по лінії р. Понура - с. Замишівка), Докса (Мощаниця-Чернява-Святе), Яструба, Сторчана та кілька інших загонів особливого призначення (лінія Святе-Мости-Грановець-Гурби). Другу лінію оборони займали загони Довбенка, Бувалого і Непитайла. Резерв складали відділи командира Панька, Залізняка, Чорногори і Андрія. Згідно звітів до повстанського штабу під час зіткнень 23 квітня, НКВС-івці втратили 250 осіб вбитими, зокрема: під Антонівцями — біля 50 осіб, на лінії Кирилівка-Обгів — близько 80 осіб, на лінії Обшів-Ступно — 40 осіб, біля с. Москалівки — близько 30 осіб, в засідках — близько 50 осіб. Втрати повстанців склали 39 осіб вбитими та 30 пораненими. Окремо відзначалась перевага НКВС на всіх відтинках у солдатах та озброєнні.

В ніч з 23 на 24 квітня 1944 року повстанці перегрупувались та окопались. Вночі війська НКВС спробували захопити позиції повстанців, попередньо провівши артобстріл, однак їхні спроби виявилися марними. Після короткої паузи, війська НКВС за допомогою танків організували другу атаку, однак і вона виявилась невдалою. Однак втрати понесли загони "УПА-Північ", зокрема курінь командира Ясеня. Відділ командир Яструба не зміг витримати наступу військ НКВС, тому відступив. За ним слідом відступив і курінь Залізняка.

Нарешті, о 6 годині ранку 24 квітня командування НКВС вирішило розпочати генеральний наступ. На цей раз головні сили було спрямовано на північ від села Гурби. Після артилерійського обстрілу позицій УПА, о 12 годині НКВС-івці «стіною» рушили на повстанців. Також сильний наступ почався зі сторони сіл Мости та Хижаки. Радянські війська змогли наблизитись до відділу командира Мамая на 300 м, однак їх було відкинуто. Через кілька годин, радянське командування віддає наказ про повторний наступ. На цей раз в бій кинуто кавалерію, яка мала зайти з флангів та вклинитись між куренями упівців, поки повстанці відбивали атаку радянських танків. Кавалерія виконала своє завдання, розбивши війська повстанців на дві частини. Однак командування УПА, вчасно використавши резервний курінь командира Залізняка, стабілізувало ситуацію, відкинувши кавалерію ворога. Після атаки кавалерією в бій вступила совіцька піхота. Новомобілізовані бійці під командуванням командира Яструба відступили, не маючи змоги повідомити про відступ курінь Сторчана, внаслідок чого останнього взяли в обценьки. Сторчан із своїм відділом був змушений вступити у нерівний рукопашний бій, внаслідок чого увесь повстанський курінь було знищено.

Вихід з оточення

Командування УПА, обмежене у набоях і продовольчих запасах, ухвалює рішення про прорив оточення. Польовий шпиталь було розформовано. Легкопоранені бійці долучилися до бойових загонів, а важкопоранені, разом з цивільним населенням, розділилися на кілька груп, які мали просочитися через лінію фронту, поки основні сили відвертали на себе увагу військ НКВС. Трьом сотням з різних куренів було доручено забрати гармати. Вранці 25 квітня повстанці трьома групами, з боєм почали виходити з оточення в районі села Буща. Для знищення сил повстанців в районі села Буща радянське командування відіслало туди 5 танків та кілька сотень піхоти. Для знищення противника, бійці УПА відслали вперед ударну групу під командуванням старшого лейтенанта Кузьмича, підрозділ якого входив до складу з'єднання Бувалого. Бій почався у самому селі, коли кулеметники повстанців почали обстріл позицій НКВС. Повстанці зуміли відбити частину села, однак подальше просування було зупинене танками. Залишки куреня Сторчана та курінь Мамая, які йшли іншою дорогою, досягли Бущі і вступили у бій. За допомогою трофейних протитанкових рушниць повстанці знерухомили один з танків, та знищили його гранатами. Було пошкоджено ще один танк, однак війська НКВС відступили.

Усім куреням УПА вдалося вирвалась з оточення, хоча деякі, як-от курені Мамая та Довбенка, зазнали значних втрат (самого Мамая було вбито). Курені Довбенка та Бувалого відійшли в Суразькі ліси, курінь Мамая прорвався на північ і перейшов залізничний шлях Здолбунів—Шепетівка, а відділи Ясеня та Докса відступили у напрямку Клевані (моя мала Батьківщина - прим. моя).

За офіційною доповіддю НКВС було знищено близько 2 тис. повстанців і 25 німців, а також заарештовано 65 німецьких солдатів і офіцерів, які допомагали упівцям. Такі незіставні цифри втрат німецьких та українських вояків можна пояснити тим, що до втрат УПА "кровава гебня" з НКВС зарахувала розстріляне цивільне населення.

Наслідки

Василь Кук у своєму інтерв'ю Олександру Гогуну зазначив, що УПА втратила не більше 100 людей, а вбили повстанці 900 радянських солдатів і ще стільки ж поранили.

Кожна зі сторін, які брали участь у цьому бою, оголошували про свою перемогу. Повстанці знищили велику частину радянських військ, однак про втрати самих повстанців свідчить сильна реорганізація, а в подальшому і об'єднання груп УПА-Північ та УПА-Південь. НКВС захопило в полон близько 100 вояків УПА, здебільшого простих селян, які допомагали повстанцям у цьому бою. Після страшних катувань усіх полонених було страчено. Під час наступу НКВС на позиції повстанців, які вирвалися з більшовицького оточення, загинув від радянської кулі командир куреня Мамай. Деякі інші сотники та чотові наклали на себе руки, щоб не потрапити в полон ворога.

Однак тяжких втрат зазнали не тільки повстанці. Близько тисячі радянських солдатів було вбито, ще кілька сотень померли від поранень. Командування УПА на болісному прикладі цього бою змінило тактику ведення війни. Групам УПА-Захід та УПА-Північ було наказано розподілити свої сили на групи по 2-3 сотні та відступити у Карпати, або у густіші ліси. Червона Армія, не зустрічаючи значного опору з боку УПА, рушила навздогін за німецькими військами, що дозволило упівцям продовжити спротив радянському режиму, уникаючи зустрічі з основними силами Червоної Армії.

Тактика дії малими загонами виправдала себе на деякий час, завдяки чому у західно-українських містах, такі як Коломия, Косів, Надвірна, утворились повстанські республіки, які проіснували до 1945 року.

Завідувач відділу Рівненського обласного краєзнавчого музею Ігор Марчук вважає, що перемога совєтів була невирішальною, адже головної мети наступу бригад НКВС на Гурби не було досягнуто — загони УПА не було знищено, тож вони продовжили вести військові та пропагандистські акції у Західній і Центральній Україні.

Командування УПА усвідомлювало, що вести відкриту боротьбу із добре озброєними загонами НКВС неможливо. Після битви під Гурбами Західну Україну накрила хвиля арештів та розстрілів.

Оцінки втрат

СРСР

У ВікіДжерелах є Доповідь внутрішніх військ НКВС про результати операції з ліквідації банд ОУН в Крем'янецьких лісах Рівненської області

Приблизно 27 квітня 1944 року командування внутрішніми силами військ НКВС написало доповідь командуючому військами 1-го Українського Фронту маршалу Жукову про результати операції з ліквідації «банд ОУН» у Крем`янецьких лісах Рівненської області. У ньому зазначалося, що було захоплено величезну кількість набоїв, зброї, радянської та німецької уніформи, продовольства, бочок з бензином. У доповіді також йдеться про захоплений працюючий літак У-2. Кількість загиблих радянських солдатів, згідно доповіді, становила 54 особи, а також 11 було поранено.

ОУН

Опис бою під Гурбами було надруковано у газеті Крайового Осередку Пропаганди ОУН «На зміну» за липень 1950 року. В газеті детально описано бій, а також зазначено втрати обох сторін: «…в боях під Гурбами згинуло 80 повстанців, в тому числі 60 безсмертних сторчанівців. Большевицькі втрати начислюють понад 800 вбитими і багато ранених…».

Також, одним із головних повстанських документів, що збереглися до нашого часу є доповідь майора УПА Косенка. В доповіді вказується про 600 вбитих та 500 поранених більшовиків. Втрати самих постанців складають 80 осіб вбитими та 40 пораненими. У зведенні повстанського штабу використовується фраза "То були Крути, а це - Гурби...".

Спадщина

Історіографія

Українські історики написали чимало книг про визвольний рух, в тому числі і про бій під Гурбами. У 2002 році у Львові було презентовано документальну книгу молодих істориків Ігора Марчука та Олега Тищенка «Гурби: квітень 1944-го». Дослідження проведено за підтримки Молодіжного націоналістичного конгресу. Перший наклад становив 300 примірників. За фінансової підтримки відомого письменника і мецената з Австралії, колишнього булавного УПА Юрія Борця вийшов у світ і другий наклад, вже в кількості 2000 примірників. В книжці описано не лише сам бій, але й наслідки для всієї повстанської армії. На думку авторів книги, повстанські війська зазнали втрат через:

  • Відкритий бій з НКВС (адже повстанські сили не мали постійного підкріплення, на відміну від НКВС)

  • Рішення про ведення «правильної або стандартної війни» (риття шанців, створення розгалуженої системи укріплень, важке озброєння)

  • Масштабну мобілізацію (скупчення великих, погано навчених і неозброєних повстанських сил в одному місці, що перетворило їх на легку здобич).

Реакція української влади

18 квітня 2007 року тодішній Президент України Віктор Ющенко виступив із зверненням, де висловлює свою подяку усім, хто брав участь в урочистих заходах щодо вшанування Гурбенської битви. Також у заяві зазначається про необхідність проведення офіційних державних заходів та належного висвітлення подій бою під Гурбами в наукових працях та періодиці. (Гадаю, що нинішній президент Вітьок з Пєтуховкі все робитиме з точністю до навпаки. Але я настільки зневажаю його самого і всю його камарилью, і настільки поважаю та шаную Героїв УПА, що мені глибоко по барабану яку байду там напишуть урки і до чого закликатимуть. Пам'ять про УПА залишиться допоки існуватиме Україна і навіть ще довше. На відміну від донбасівських урок - прим. моя)

Вшанування пам'яті

18 травня 2007 року, в урочищі Гурби, на місці боїв відбулося урочисте відкриття меморіалу пам'яті загиблим воякам Української повстанської армії. На відкритті пантеону були присутні львівські пластуни, адже у бою брали участь видатні скаути з Пласту, зокрема Василь Кук.

Сьогодні біля села Гурби встановлено капличку та пам'ятний хрест на честь вояків УПА. Щорічно силами Молодіжного націоналістичного конгресу влаштовуються спортивно-військові ігри «Гурби-Антонівці». На думку організаторів, це має сприяти вихованню «у дітей, юнацтва та молоді національної свідомості, історичної пам'яті, громадянської позиції, патріотизму, готовності захищати Батьківщину шляхом опанування духовної спадщини визвольної боротьби ОУН-УПА та налагодження міжрегіональної співпраці між молоддю різних областей України»

На місці основних сутичок громадське об’єднання «Товариство пошуку жертв війни „Пам’ять”» проводить пошуково-ексгумаційні дослідження захоронень вояків УПА з метою перепоховання загиблих воїнів. Встановити точну кількість вбитих під час бою у Гурбенівських лісах неможливо, адже багато з тіл було поховано значно пізніше. У вересні 2009 року в рамках фестивалю Бандерштат товариство «Пам'ять» організувало історичну реконструкцію бою.