Поїздка в урочище Гурби, де протягом 21-25.04.1944 проходили наймасштабніші бої УПА в її історії

Отже, як вже й анонсував в попередній статті “По місцях бойової слави УПА. Локальна екскурсія (власними силами) в урочище Гурби”, протягом суботи-неділі (26-27.06.2010) ми з кумами відвідали урочище Гурби. Було нас аж 6 чоловік: дружина Ольга, синочок Андрійко, кума Люда, кума Ніна, кум Володя та я. Але в “танк” (Нива-21213 “Тайга”) помістилися всі. І навіть не вельми обтяжливо, як запевняли куми, котрі угніздилися на задньому сидінні втрьох + Андрійко :). Ну і кум Володимир попередньо домовився з війтом села з мальовничою назвою Зелений Дуб за ночівлю. Нам тамошній війт (дай йому Бог здоров'я) виділив цілу хату, котру ніби-то купили якісь кияни, і вряди-годи приїжджають туди, як на дачу. Хата була абсолютно нормальна, з купою ліжок в кожній кімнаті, величезною майже порожньою (за винятком купи нарубаних дров) стайнеюю. Але про побут розповім пізніше.

Одним словом, приблизно о 12-30 вирушили ми вп'ятьох (я за кермом, Ольга, кума Люда, Андрійко та син білашевських кумів Володя, котрий акурат того ранку повертався додому з Києва і мав щастя попасти на нас :)) з Рівного на Білашів забрати кума Володимира та куму Ніну. По дорозі заїхали ще в супермаркет “затаритися” певними предметами першої необхідності 8-) і, зрештою, без пригод добралися до кумів. Там ще хвилин 40-50 “чухалися”, пакували та перепаковували речі, а всі окрім мене (за кермом все ж таки був :-/) ще й закусювали бутербродами. Але, дякувати Богу, десь за годину таки виїхали з Білашева на Гурби.

Як я вже писав, Гурби нині — це не село, а певна місцевість (урочище), котра раніше таки була селом. Дорога з Рівного до Гурб нескладна. Але оскільки ми їхали не з Рівного, а з Білашева, то трохи попетляли по полях “дорогами місцевого значення” (я ще раз в думках подякував Богу за свою передбачливість, що свого часу придбав таки “Ниву”, а не щось інше). Наша траса від села Білашів пролягала, власне, через с. Мізочок (це ми об'їхали колишній райцентр, с.м.т. Мізоч, “скостивши” десь 6-7 км) — с. Озерко — с. Борщівка — с. Мости і, нарешті (там при трасі стоїть досить великий інформаційний знак з вказівником повороту), урочище Гурби.

Дорогою, звичайно, насолоджувалися краєвидами (див. нижче) і робили нетривалі зупинки, щоби помилуватися то озерцем, то річечкою, то стрімким, буквально карпатським, спуском-серпантином, то маковим полем (мак там зовсім не той, котрий “потрібен”. Наркам можна не турбуватися :)).

Як би там не було, але нарешті приїхали до “епіцентру” Гурб — пам'ятного знаку у вигляді Божої Матері, котра мені нагадала статую Христа Спасителя в Ріо-де-Жанейро в мініатюрі і оригінально викладеного кущами Тризуба.

Там ми швиденько сфотографувались (вірніше, я швиденько сфотографував всіх інших :) і тут до нас підійшов отець Нифонт (мирське ім'я Володимир) у звичайному робочому одязі. Мій кум Володимир його вже знав раніше, тому представив всіх один одному і попросив отця Нифонта побути тимчасово екскурсоводом.

Отець Нифонт на даний час офіційно є настоятелем чоловічого Свято-Воскресенського монастиря, котрий своїми ж руками і будує (ступінь готовності я б оцінив десь у 20-25%) , засновуючись лише на доброчинних пожертвах. На той час там проживав ще один помічник, котрий звідкись просто приїхав допомогти. Одночасно отець Нифонт ще є:

• великим прихильником вивчення історії України і неофіційним екскурсоводом по гурбинським місцях бойової слави УПА;

• блюстителем порядку (охоронець, впорядкувальник території) майбутнього музею-заповідника та місць перепоховання загиблих воїнів УПА (зараз перепоховано 29 чоловік);

• основний “штовхач”, котрий не дає органам влади забути про потреби довести до кінця роботи по організації музею-заповідника (з гіркотою отець Нифонт говорив, що практично всі добрі починання влади закінчуються незадовго після їх початку і майже ніколи не доводяться до кінця).

Його розповіді вражали глибиною знань та широтою охвату предметної області (отець Нифонт з легкістю оперував як відомими і вже опублікованими історичними фактами, так і невідомими широкому загалу свідченнями очевидців та учасників тих подій, а також був добре обізнаний з фальсифікаціями янучарів-табачників та “кровавої кремлядської гебні” і легко їх спростовував).

Саме від отця Нифонта я особисто дізнався про два факти, пов'язані з гурбинською битвою, які раніше були мені невідомі:

Факт №1

Історично так склалося, що в тих місцях (навколишніх селах) особливо з початком 2-ї світової війни зав'язався досить складний вузол національно-релігійних проблем, пов'язаний з проживанням в тих місцях українців та поляків. І з оповідей о. Нифонта слідувало, що не завжди вельми гладко та справедливо ті питання вирішувалися з будь-якої сторони. Але того вирізання всього живого по селах, котре закидається поляками в сторону УПА, не було однозначно. А натомість був ультиматум УПА Армії Крайовій (у відповідь на її акцію по спаленню українських сіл), щоби в 3-денний термін всі поляки покинули одне, чи два своїх села. Інакше обіцяли зробити те саме, що АК зробила з українськими селами. І поляки (жінки, старі й малі) ці села таки покинули (навантажили все добро на підводи і виїхали). А залишилися там лише чоловіки-поляки зі зброєю, які й були розгромлені переважаючими силами УПА, да.
Одночасно у ті страшні часи і з української, і з польської сторони мали місце непоодинокі приклади героїзму, коли мирні люди однієї національності рятували й переховували інших.

Факт №2

Зараз появилося достатньо інформації (але ще не опублікованої), котра дозволяє однозначно стверджувати, що битва під гурбами була великою спецоперацією “кровавої гебні”. В двох словах напишу як було задумано НКВД:

• під різним приводом в урочище Гурби стягуються максимальні сили (курені та сотні) УПА. Це стало можливим завдяки тому (увага!), що на той час агенти НКВД проникли не лише до керівного складу повстанських сотень та куренів (командири та заступники), але навіть до Генерального Штабу УПА! За сприяння польського уряду в еміграції практично вся агентура польської дефензиви перейшла до НКВД! Це ж треба було так ненавидіти українців, щоби навіть після пакту Молотова-Ріббентропа, який фактично став причиною зникнення Польщі з карти світу, все-одно намагатися знищити Україну хоч би й руками свого ворога, кремляді :(.

• після того, як в урочище Гурби мала бути стягнута максимальна повстанська потуга, УПА мала провести (і провела) всезагальну мобілізацію. Це все знову відбувалося під повним контролем НКВД. Навіщо? - А щоби одним ударом в одному місці позбавитися і від регулярних повстанських з'єднань, і від “неблагонадійного елементу”.

Слід сказати, що успішною для НКВД ця спецоперація не стала. Тому що бойовим загонам УПА вдалося прорватися з оточення з порівняно невеликими (за різними даними від 80 до 100 чоловік) втратами, повністю зберігши свою боєздатність (що й було підвтерджено наступними їх боями). А загинули під Гурбами переважно зовсім беззбройні мобілізовані селяни, котрих кремляді зачасту навіть не розстрілювали, а багнетами проколювали голови (100% історичний факт, підтверджений патологоанатомами при перепохованні решток загиблих).

Я запитав о. Нифонта, чи дійсно зі сторони совєтів в бою приймали участь виключно збройні частини НКВД, на що він мені відповів, що винятком була лише одна кавалерійська частина (здається батальон, але точно не пам'ятаю вже) регулярної Красної Армії. А всі інші (піхота, артилерія, танки і навіть кілька літаків) - так, це були збройні частини "кровавої гебні", НКВД.

Опісля вельми цікавої розповіді, власне, про бій під Гурбами отець Нифонт провів нас оригінально вимощеною дорогою-сходами (ці сходи являли собою вкопані торцями колодки) до пам'ятного Хреста, Могили, та каплички на так би мовити головному "жалобному пагорбі".

Далі о. Нифонт завів нас у невеличку дерев'яну церкву, в котрій проходять всі богослужіння та панахиди (не лише в річницю бою під Гурбами, але взагалі цілий рік. Але основний наплив паломників зі всієї України і з-за кордону традиційно відбувається на 3-й день Воскресіння). Там ми помолилися і придбали кілька церковних та українських сувенірів (іконки, компакт-диск, книгу про бій під Гурбами в співавторстві написання котрої приймав участь і отець Нифонт).

Ну і наостанок ми красно подякували отцю Нифонту за щиру бесіду, цікаву розповідь, його невтомну енергію та працю на благо України і попросили з нами сфотографуватись :)

Перед самим від'їздом захотіли відвідати джерело та озерце, розташоване, судячи зі слів отця Нифонта, десь за 1,5 км від його обителі, але заблукали і попали в дрімучий ліс, де, мабуть, колись воювали повстанці.

Там із задоволенням поласували чорницями, котрих навкруги було просто неміряно, з огляду на початок сильної зливи повернулися тою ж дорогою назад і вирішили нарешті зайнятися побутовими справами (доїхати до села Зелений Дуб, відшукати там будинок, в якому мали ночувати і щось нарешті перекусити, бо від самого ранку ніхто й ріски в роті не мав).

З певними веселими пригодами (кум, вказуючи дорогу до села, потім шукаючи по селу "ключника" і саму хату, ніпадєццкі відсмалював напалмом) той будинок ми все ж знайшли, запросили його неофіційного сторожа (а офіційного пенсіонера і невтомного селянина-трудівника) пана Данила Соловейовича (хто коли з вас, шановні читачі, чув таке колоритне поєднання імені/по-батькові? :) на "сто грамів та шашлик" і взялися до облаштування.

Мені відразу в око кинулись старі похилені жорна, котрі лежали собі на подвір'ї, підперті з однієї сторони камінцями. Я, придивившись краще, зрозумів, що ці жорна лежать тут собі не просто так, а призначені для виконання цілком зрозумілоє функції - під ними на випадок дощу розводять багаття. На підтвердження даної гіпотези свідчило те, що під жорнами виявилися сліди від старого багаття.

Намотавши на вус цю чергову частинку сакрального знання, ми зайшли в хату, жіноцтво стало нарізати щось там для "оперативного перекусу", а я взяв відро та й подався до джерела неподалік від хати.

Прийшовши з водою, ми всілися за столом і..., через якийсь час ледь не забули, що треба ще готувати шашлик. Жіноцтво з неприхованою надією на шашлик дивилися на нас із кумом, а ми з неменшою надією позиркували на небо, з якого на той час лляло, немов з відра. Кум навіть щось там спробував в'якнути про шкідливість шашликів в таку грозу, але його жінки рішуче перебили. Я спробував стати на захист кума, математично (і, як мені здавалося, бездоганно) обгрунтував неможливість розведення будь-якого багаття під дірявими старими жорнами в таку зливу, але нас не слухали. Ситуація здорово нагніталася. Розрядити мені її вдалося таким чином, що я пообіцяв тих, хто розведе багаття, винести завтра зранку на своїх плечах під неслабу гірку. На це клюнули моя Ольга та кума Люда :).

Якщо чесно, то я скажу, що ми з кумом і справді й гадки не мали, що в таку зливу можна розвести щось більше, ніж вогонь від запальнички в рукаві. І жіноцтво дало нам справжній пластунський майстер-клас, втерши носа! Тепер мені вчергове стало абсолютно ясно, що якщо дуже чогось хочеш, то ніщо не може стати на заваді. Бо з часом ця нехитра істина якось призабувається. Дякую вам, Олю та Людо, за вельми повчальний життєвий урок! (Забігаючи наперед скажу, що на ранок нікого я не носив на плечах, а просто виступив добровольцем у справі помиття підлоги перед від'їздом :).

Після того, як дрова перегоріли, я взявся за приготування шашлику та печеної картоплі. Що й вдалося зробити з прекрасним результатом.

Гарячі шашлики та печена картопля викликали у нас всіх нову хвилю ентузіазму :)

Послухавши при свічках ще розповіді Данила Соловейовича про старі події у навколишніх селах (в т.ч. і про бій під Гурбами. Йому тоді було 12-13 років. Він після бою допомагав зносити в братську могилу замордованих "кровавою гебнею" селян), ми нарешті повлягалися спати.

Вранці ми по одному-два знову сходили до джерела, повмивали там обличчя, поснідали тим, що залишилося, і вирушили помалу додому. Їхали вже трохи не тією дорогою, що сюди, а в одному місці взяли трохи правіше - на село Дермань (знамените тим, що воно є "столицею" відомих командирів УПА і батьківщиною відомого українського письменника-повстанця Уласа Самчука). Проїжджаючи через це село ми відразу вирішили, що колись обов'язково організуємо сюди окрему екскурсію в музей Уласа Самчука.

Більше якихось особливих подій не було. По дорозі додому, як і попереднього дня, ми насолоджувались краєвидами, віддавали належне неповторній Українській Землі, її героям і мріяли про щасливе життя нашого Народу.

Після поїздки в урочище Гурби подумали, поговорили і вирішили зупинитися на майбутніх двох маршрутах:

• як я вже писав вище, музей Уласа Самчука в с. Дермань
• місце загибелі Головного командира УПА-Північ «Клима Савура» - генерал-хорунжого Дмитра Клячківського (недалеко від с. Суськ, звідкіля родом моя Ольга і де донині проживає моя теща).

З Божою поміччю, сподіваюсь, ще цього року вдасться відвідати обидва цих місця. Так що з Богом! Слава Україні! Героям Слава!