Напав щойно в Інтернеті на сабдж, написаний з правдивою любов'ю. Приводжу його тут цілком. Дай Бог здоров'я і довгих та щасливих років життя цьому чоловіку, пану Володимиру Рожку, історику-архівісту з міста Луцьк.
--------------Клевань: невідомі сторінки історії
Володимир Рожко,
історик-архівіст, м.Луцьк
Просіть - і буде вам дано, шукайте - і знайдете, стукайте - і відчинять вам.
Св. Матвія 7.7
Св. Матвія 7.7
Княжий град над Стублою
Літописне містечко Клевань знаходиться над річкою Стубла, на її правому березі.
Річка Стубла бере свої витоки в північній Волині, її довжина 94 км, впадає в р.Горинь поруч з Путилівкою біля Круговища, згадується в «Літописі руському» під 1150 роком: «А на другий день він (Ізяслав) поїхав од Луцька до Пересопниці і тут застиг зненацька Гліба. Бо в той час Гліб стояв табором вище від города Пересопниці, на річці Стублі, і звідти ледве втік сам Гліб у город».
Річка Стубла має назву праслав’янську, у болгарській мові слово «стубель» означає криницю.
Саме ж містечко згадується в одному з додатків до «Повісті минулих літ» під 1113 роком як місто Коливань біля Рівного. Якщо це не є помилка літописця, то Клевань належить до числа літописних міст історичної Волині, як-от Пересопниця, Чемерин, Оличі, Дорогобуж та інші середньовічні міста.
Свою назву містечко, як стверджував відомий дослідник XIX ст. нашого краю о.Аполоній Сендульський, отримало від слова «Хлевинь» - давня назва хлівів для худоби. «З Полісся, - писав він у своїй статті «Містечко Клевань Рівненського повіту» («Волинські єпархіальні відомості», 1880, с.630), - поступало сюди багато рогатої худоби і тут був пункт для обміну худоби на хліб. Для худоби були побудовані, на місцевому діалекті, «хлевини», від яких поселення й отримало назву спочатку «Хлевинь», а пізніше видозмінено в Клевань». У середньовіччі воно було своєрідною межею між Волинню і Поліссям на дуже мальовничій місцевості.
Ще в літописну добу місцеві власники містечка Клевань на давньому городищі побудували дерев’яний замок із земляними валами та дубовими частоколами на них, зі сторожовими вежами, бійницями, але все те було змито разом з Пересопницею, іншими волинськими містами Батиєвою повінню 1240 року.
У XIV ст. Волинська земля була у складі Великого князівства Литовського, і першу писемну згадку про Клевань тієї доби знаходимо під 1458 роком. Саме того року князь Михайло Чорторийський отримав від Великого князя Литовського Свидригайла дарчу грамоту на містечко, і з того часу аж до 1870 року Клевань був власністю князів Чорторийських, а самі князі стали називатися Чорторийські на Клевані. Опріч містечка, князю Михайлу в тій грамоті дарувалися ще й такі поселення: Олишва, Дерев’яне, Алісово, Сухівці, Горуківці на річці Полонній, давнє церковне зборище над річкою Стублою. До 1914 року ця дарча грамота зберігалася в місцевому храмі Різдва Христового.
У 1475 році князь Михайло на старому замковищі, до якого претензії і документи мав князь Радзивіл Олицький, розпочав будівництво величавого замку, але докінчив те будівництво його син Федір, який прославився своїми неодноразовими побоїщами татар, які йшли пустошити нашу землю.
Замок нагадував велике гніздо орла на горі, оточеній глибокими ровами, заповненими водою річки Стубли. Кам’яні стіни з вежами та бійницями робили його неприступним. Саме містечко князі Чорторийські обвели земляними валами з дубовими частоколами і вежами на них. На той час Клевань вважався неприступним для ворога. Православні українські князі Чорторийські на Клевані дбали не лише про безпеку свою і підданих, а й про чистоту людських душ. Поруч із замком було в XIV ст. побудовано храм Божий, і з того часу на тому церковищі, дотримуючись святості місця, виростали нові святині замість попередніх. Князь Федір Чорторийський 1514 року на місці попереднього, очевидно, дерев’яного храму побудував мурований в ім’я Пречистої Богородиці. Про це будівництво дізнаємося з духовного заповіту ігумена Дерманського монастиря Івана Стефановича, на якому зберігається підпис настоятеля Пречистенської церкви в Клевані отця Федора. Який був храм Пречистої Богоматері в містечку, історичні джерела нам того не подають, але можемо лише думати, що велич і краса святині відповідала високому імені князя Федора Чорторийського, який був ще й фундатором монастирів біля Клеваня на річечці Чорній та відбудував заново монастир в Пересопниці.
Про монастир св.Михайла, заснований князем Федором Чорторийським на Круговищі над річечкою Чорною, що поруч Жобрина, маємо документальні та історичні джерела. Знаходимо дані про святиню у працях таких вчених зі світовим ім’ям, як Михайло Грушевський, Іван Огієнко (митрополит Іларіон), відомих дослідників краю отців Миколи Теодоровича, Аполонія Сендульського, професора Олександра Цинкаловського. Слід наголосити, що саме о.Аполоній Сендульський висунув думку, що сліди обителі в ім’я Святого Михайла слід шукати не в самому містечку, а поза його межами. Зокрема, у своїй праці про Клевань він писав, що монастир св.Михайла знаходився за 5 верств від Клеваня на північ в місцевості під назвою Чорненська, де по берегах Стубли росли дрімучі ліси, чорні, непрохідні. Професор Іван Огієнко у своїх працях повторив цю думку, додавши, що ця обитель була в неіснуючому селі Черна.
Автор цих рядків зробив ряд наукових подорожей до Клеваня і його околиць, і біля села Жобрин, де в Горинь впадають річки Південна Стубла і Путилівка, за допомогою місцевих старожилів виявив ще одну річечку Чорну, яка бере свої витоки з Круговища - неприступної в минулому трясовини, яка засмоктувала у свою безодню людей і тварин. Річечка Чорна довжиною в 3,5 км несла до Горині справді чорну з трясовини воду, за що й дістала свою назву. Саме тут, на її високому північному березі було засновано монастир-скит, фундатором якого був князь Федір Чорторийський. Правдивість цієї наукової думки підтверджують знахідки біля Круговища. Під час меліоративних робіт у 70-80 рр. минулого століття меліоратори викопували не лише черепи й кістки іноків, а й чорні кам’яні хрести з могил монастирського кладовища, які капеересівські вожді з Рівного наказали меліораторам повикидати в трясовину.
Ще одним свідком, який стверджує цю наукову думку, є хрест-енколпіон XVI ст., знайдений на Круговищі, який нині знаходиться у храмі с.Жобрин УПЦ КП, настоятелем якого є випускник Волинської духовної семінарії о.Олександр Левенцов.
Цей хрест-енколпіон (складень, всередину якого клали мощі святих) оновлюється у храмі, а наші перші спроби його зафотографувати не давали жодних позитивних наслідків, і лише в Рівному у фотосалоні за шостим разом вдалося дістати позитив.
Монастир св.Михайла на Чорній занепав після переходу князів Чорторийських у римо-католицьку віру. Залишившись без підтримки фундушів грошових і матеріальних - свята обитель перестала існувати.
Свідками фундушевої підтримки монастиря св.Михайла на річечці Чорній є документи з архіву Почаївської Лаври XV-XVI ст., а також рідкісне рукописне Євангеліє з дарчим написом монастирю, яке зберігалося до Першої світової війни в церкві Різдва Христового.
Окатоличені й ополячені пізніші князі Чорторийські перестали турбуватися про місцеві православні святині, а з 1704 року містечко Клевань, яке 1654 року отримало Магдебурзьке право, перестає бути резиденцією Чорторийських, і процес занепаду його ще більше поглиблюється.
1777 року князь Адам Чорторийський побудував на місці православної церкви Різдва Пречистої Богородиці мурований храм Різдва Христового для єзуїтів. Слід нагадати, що князь був улюбленцем і другом московського царя Олександра і до часу польського повстання 1830 року проти москалів він одверто підтримував повстанців, а після жорстокої розправи над поляками емігрував до Франції, де й помер.
Замок Чорторийських у Клевані після вигнання з нього єзуїтів залишався порожнім, і лише пізніше Чацький організував тут дворянське світське училище, яке певний період було у квітучому стані. Число учнів у ньому сягало 400 чоловік, але це училище було з польською мовою навчання і під опікою римо-католицьких ксьондзів, тож нічого спільного не мало з місцевим українським людом. Після польського повстання 1830 року училище було закрите, а створена 1833 року в Луцьку гімназія через рік переноситься до Клеванського замку. Проте і цей навчальний заклад проіснував тут до 1836 року, а тоді був переведений до Рівного. З того часу аж до 1877 року замок залишався порожнім, а після капітального ремонту сюди було переведено з Дерманського монастиря св.Тройці Духовне училище, яке готувало кандидатів до вступу у Волинську духовну семінарію.
У Клеванському духовному училищі з 1877 по 1915 роки було підготовлено десятки кандидатів до Волинської духовної семінарії, серед них такі відомі священики українські патріоти, як о.Вірослав Тхоржевський з містечка Висоцьк, замордований червоною польською бандою Яна Бужинського 1943 року в батьківській хаті разом з матушкою Вірою; о.Артемій Селепина родом з містечка Клевань, довголітній настоятель храму св.Миколая 1839 р. в с.Городець Володимирецького району, тодішнього Сарненського повіту (він був довголітній голова консисторії УПЦ в США, де й помер і похований на українському цвинтарі пантеоні) і цілий ряд інших.
Під час Першої світової війни в Клеванському замку був військовий госпіталь.
Перша світова війна, революція, національно-визвольні змагання за волю України 1917-1921 рр. залишили свої сліди і в Клевані. Особливо криваві сліди московсько-більшовицьких окупантів у часи тимчасової окупації його, зокрема на благодатній іконі св.Миколая Чудотворця, названого «Пораненим». Свою назву благодатний образ отримав після таких подій. У 1919 році Клевань окупували червоні московські більшовики, і в будинку місцевого жителя Лукаша Пташківського розмістився штаб військової частини. Одного дня з будинку вийшов комісар з юрбою солдатів, який ніс залишений біженцями образ св.Миколая в рамочці, розміром півтора на один аршин, мальований фарбами. Московські більшовики почали стріляти в святиню із револьверів з відстані не більше 10-15 кроків. За підрахунками Лукаша Пташківського, вони здійснили два десятки пострілів, але сталося чудо, жодна куля не влучила у святий образ. Більшовицький комісар помітив, що це дуже подіяло на рядових і вилаяв їх за невміння стріляти, вихопив шаблю і з усієї сили вдарив по іконі, але лише порізав обличчя святителю. Після того більшовики залишили в спокої поранену й обезчещену святиню. Господар увечері забрав святиню і заховав, а пізніше по втечі більшовиків передав православним українцям.
Після окупації нашої землі поверсальською Польщею 1920 р. Духовне училище в Клевані було ліквідоване, а поляки на наших землях розпочали бурхливе будівництво своєї Малопольщі, яке у вересні 1939 року закінчилося четвертим розподілом самої Польщі між Берліном і Москвою.
Слід наголосити, що жителі містечка Клевань з навколишніми селами й хуторами завжди мали високу національну свідомість. Багато з них загинуло в московсько-більшовицьких катівнях від кривавих рук поляків і німців. Про високу національну свідомість яскраво промовляє й те, що під час національно-визвольних рухів ХVII-ХХ ст. Клевань мав своїх героїв в арміях Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Симона Петлюри, ОУН-УПА, РУХу, УНП, чисельних вірних рідної церкви.
З містечком Клевань і навколишніми селами Білів, Жуків, Грабів, Оржів та іншими пов’язують мене мої чисельні наукові подорожі до цього багатого історичним минулим і чарівного регіону історичної Волині. Це минуле й сьогодення живуть у моїх чисельних книгах, збірниках, журналах, газетах. До містечка Клевань з його мальовничими околицями в мене особливий сентимент: вони багаті пам’ятками минулого - замок, храми Божі, прадавні кам’яні хрести, благодатні ікони й інші сліди духу і праці наших предків завжди приваблювали до себе дослідників: о.о. Аполонія Сендульського, Миколу Теодоровича, професора Олександра Цинкаловського, Григорія Логвина - мого незабутнього наставника і вчителя. Усі вони зробили свій внесок у дослідження минулого Клеваня, доповнили й виправили праці своїх попередників.
Уперше побував я з серйозною науковою подорожжю до містечка 1995 року. Його минуле та тогодення стали цілим розділом моєї книги «Древні святині Полісся». Про ту наукову подорож подаю невеликий фрагмент з названої праці.
- Недільного осіннього дня вирушив я до Клеваня, щоб відшукати сліди давнього минулого. Найбільше цікавив мене монастир св.Михайла - прагнув натрапити хоч на якісь сліди. Від залізничного вокзалу йду до замку, храму Різдва Христового. Оглядаю святиню. Однобанний, мурований, з такою ж дзвіницею. При вході «охоронна» таблиця-паспорт з датою святині - 1514 рік. «Охоронці» перестаралися, бо Пречистенський храм, що стояв на місці церкви Різдва Христового, побудованої князем Адамом Чорторийським 1777 року, нічого не має спільного з давнішою святинею, окрім місця, де вона колись стояла. Мурована дзвіниця датована 1844 роком. За вівтарем храму є кілька могил. Пам’ятник на одній з них розвалений, і не видно жодних слідів його відбудови.
Знаю з історичних джерел, що в храмі є поховання князів Чорторийських, речі, ікони, книги з давнього монастиря, але моя спроба щось оглянути, записати натрапляє на гострий і безапеляційний виступ московського попа Івана, який перериває службу і вимагає від мене паспорта.
Я подаю своє робоче посвідчення, яке цей отець забирає і несе у вівтар. Через якийсь час повертається і, м’яко кажучи, дезінформує свою дуже малочисельну паству, що на моєму посвідченні немає підпису керівника установи, що воно ніби підроблене. Я показую парафіянам чіткий підпис директора Держархіву і печать з тризубом. Напевне, наш герб так налякав московського батюшку, що він не помітив підпису. Із храму, у якому є багато ікон XVI-XVII ст., я прямую до замку, оглядаю це колись неприступне орлине гніздо Чорторийських - тут колись гуляли князі, гості, чисельна челядь. Нині - холодні протяги, а вибиті вікна, двері бовваніють порожнечею. Судячи з запустілого вигляду, воно шукає свого власника...
Цьогорічного вересневого недільного дня, через 14 років після першої серйозної наукової подорожі, я знову в Клевані. Хочу вкотре оглянути ті пам’ятки минулого містечка, які маю намір описати, а фото їх помістити в книзі, що працюю над нею. Іду від зупинки «Ветеранів» дорогою до містечка. Неповторно мальовнича місцина. Дуже добре, що тут, у цьому чарівному куточку, відкрили санаторій для ветеранів, де лікуються, поправляють своє здоров’я і ветерани УПА, - у цьому немала заслуга голови УНП Рівненщини, народного депутата України чотирьох скликань Василя Червонія.
На повороті до містечка гарна капличка, а далі символічна могила всім тим, хто віддав своє життя за волю України, з дубовим хрестом-фігурою, прикрашеною стрічками й квітами.
Знайомими вулицями і стежками прямую до церкви Різдва Христового, де московський батюшка Іван виводить своє «іже єсі» чужою й незрозумілою мовою до нечисельної пастви. Научений гірким досвідом з минулої зустрічі з цим яскравим слугою московського церковного імперіалізму, а перед тим ще й працівником спецслужб прісної пам’яті СРСР, оминаю святиню, тимчасово окуповану пятоколонцями і прямую до замку. Оглядаю цю давню пам’ятку архітектури нашої землі з охоронною таблицею-паспортом ще з совєтських часів, яка продовжує кричати до світу своїми ранами, глипати до перехожих вибитими вікнами, у якій замість відвідувачів гуляють осінні протяги. Стіни замку пописані нецензурщиною, повно сміття, скляних та пластикових пляшок... На що дивиться місцева «українська» влада? Кожна європейська країна гордилася б таким замком, а він, відреставрований, приваблював би тисячі туристів, гроші яких поповнювали б місцеву казну. Залишаю свої ілюзії з думкою, що влада «українська» не думає про нас, живих, тож вона не згадає й про мертві пам’ятки нашого минулого...
Від замку прямую до храму Успіня Пресвятої Богородиці 1905 р. на колишньому місцевому кладовищі, який належить до УПЦ Київського Патріархату. Його настоятелем є випускник Волинської духовної семінарії О.Володимир Мирось, який пізнає й радісно зустрічає мене. Служба Божа скінчилася, і отець Володимир розповідає мені про життя парафії, настоятелем якої він є з 14 січня 2002 року. У святині та навколо неї відчувається рука господаря, гарно розмальований іконостас, образи, вишиті рушники, дерев’яні лавки вздовж стін та інше надають святині неповторного українського вигляду. Зовні церква в лісах, ідуть реставраційні роботи, які отець Володимир і вірні планують скінчити до холодів.
Від О.Володимира дізнаюся, що він виходець з волинського села, з дитинства прагнув до церкви, Бога, духовної освіти, а рукоположившись у сан священика, був настоятелем давнього храму св.Параскеви в с.Понебель, а по тому в Клевані. Опріч духовної освіти, має закінчену світську освіту, яку здобув в Острозькій академії. Старостою церкви Успіня Пресвятої Богородиці є невтомний Григорій Цимбалюк.
- Наші парафіяни, - наголосив у розмові о.Володимир, - є дуже національно свідомі, великі й щирі жертводавці. Усе, що робиться, - це їх коштом, їх працею...
З подальшої розмови з отцем настоятелем дізнаюся, що при церкві є гарний хор, яким керує Катерина Бондаренко. У складі церковного хору до 25 парафіян, серед яких є молодь.
Оглядаємо святиню ззовні. Праворуч за ворітьми від входу до храму - прадавній вгрузлий в землю по самі рамена кам’яний хрест. Хрест з тесаного каменю, без сумніву, належить до ХVІ-ХVІІ ст. Місцеві старожили стверджують, що під ним знаходяться поховання козаків часів визвольної війни 1648-1654 рр.
Одначе я маю певні сумніви, бо з досвіду знаю, що на могилах полеглих козаків ставили набагато масивніші кам’яні хрести.
Могила і хрест старанно доглянуті парафіянами, заквітчані живими квітами. Ліворуч від вівтаря церкви – дзвіниця, збудована коштом парафіян у 2004 році, а її голосисті дзвони сповіщають вірним радісні й сумні новини. Прощаюся з О.Володимиром і понад берегом річки Стубла іду до зупинки електропотягу в с.Новостав. Десь на півдорозі сідаю на березі й милуюся грою течії під теплим сонцем, яке виціловує своїм промінням цю святу землю. Довго споглядаю мальовничі околиці, прадавній Клеванський замок, вибудований нашими предками, і мені на думку приходять слова з вірша «Чигиринський колодязь» геніальної нашої поетеси Ліни Костенко: „Козацька тверджа, давній Чигирине, уламок слави серед цих полів! Усе святе, усе непоториме, усе чекає невимовних слів...”
В електропотязі до рідного Луцька починаю збирати слова, щоб ними розповісти українському читачеві на рідних землях і в західній діаспорі про давнє княже містечко Клевань, його святині, мої наукові подорожі по його стежках, на яких залишили свої сліди далекі наші предки.
Річка Стубла бере свої витоки в північній Волині, її довжина 94 км, впадає в р.Горинь поруч з Путилівкою біля Круговища, згадується в «Літописі руському» під 1150 роком: «А на другий день він (Ізяслав) поїхав од Луцька до Пересопниці і тут застиг зненацька Гліба. Бо в той час Гліб стояв табором вище від города Пересопниці, на річці Стублі, і звідти ледве втік сам Гліб у город».
Річка Стубла має назву праслав’янську, у болгарській мові слово «стубель» означає криницю.
Саме ж містечко згадується в одному з додатків до «Повісті минулих літ» під 1113 роком як місто Коливань біля Рівного. Якщо це не є помилка літописця, то Клевань належить до числа літописних міст історичної Волині, як-от Пересопниця, Чемерин, Оличі, Дорогобуж та інші середньовічні міста.
Свою назву містечко, як стверджував відомий дослідник XIX ст. нашого краю о.Аполоній Сендульський, отримало від слова «Хлевинь» - давня назва хлівів для худоби. «З Полісся, - писав він у своїй статті «Містечко Клевань Рівненського повіту» («Волинські єпархіальні відомості», 1880, с.630), - поступало сюди багато рогатої худоби і тут був пункт для обміну худоби на хліб. Для худоби були побудовані, на місцевому діалекті, «хлевини», від яких поселення й отримало назву спочатку «Хлевинь», а пізніше видозмінено в Клевань». У середньовіччі воно було своєрідною межею між Волинню і Поліссям на дуже мальовничій місцевості.
Ще в літописну добу місцеві власники містечка Клевань на давньому городищі побудували дерев’яний замок із земляними валами та дубовими частоколами на них, зі сторожовими вежами, бійницями, але все те було змито разом з Пересопницею, іншими волинськими містами Батиєвою повінню 1240 року.
У XIV ст. Волинська земля була у складі Великого князівства Литовського, і першу писемну згадку про Клевань тієї доби знаходимо під 1458 роком. Саме того року князь Михайло Чорторийський отримав від Великого князя Литовського Свидригайла дарчу грамоту на містечко, і з того часу аж до 1870 року Клевань був власністю князів Чорторийських, а самі князі стали називатися Чорторийські на Клевані. Опріч містечка, князю Михайлу в тій грамоті дарувалися ще й такі поселення: Олишва, Дерев’яне, Алісово, Сухівці, Горуківці на річці Полонній, давнє церковне зборище над річкою Стублою. До 1914 року ця дарча грамота зберігалася в місцевому храмі Різдва Христового.
У 1475 році князь Михайло на старому замковищі, до якого претензії і документи мав князь Радзивіл Олицький, розпочав будівництво величавого замку, але докінчив те будівництво його син Федір, який прославився своїми неодноразовими побоїщами татар, які йшли пустошити нашу землю.
Замок нагадував велике гніздо орла на горі, оточеній глибокими ровами, заповненими водою річки Стубли. Кам’яні стіни з вежами та бійницями робили його неприступним. Саме містечко князі Чорторийські обвели земляними валами з дубовими частоколами і вежами на них. На той час Клевань вважався неприступним для ворога. Православні українські князі Чорторийські на Клевані дбали не лише про безпеку свою і підданих, а й про чистоту людських душ. Поруч із замком було в XIV ст. побудовано храм Божий, і з того часу на тому церковищі, дотримуючись святості місця, виростали нові святині замість попередніх. Князь Федір Чорторийський 1514 року на місці попереднього, очевидно, дерев’яного храму побудував мурований в ім’я Пречистої Богородиці. Про це будівництво дізнаємося з духовного заповіту ігумена Дерманського монастиря Івана Стефановича, на якому зберігається підпис настоятеля Пречистенської церкви в Клевані отця Федора. Який був храм Пречистої Богоматері в містечку, історичні джерела нам того не подають, але можемо лише думати, що велич і краса святині відповідала високому імені князя Федора Чорторийського, який був ще й фундатором монастирів біля Клеваня на річечці Чорній та відбудував заново монастир в Пересопниці.
Про монастир св.Михайла, заснований князем Федором Чорторийським на Круговищі над річечкою Чорною, що поруч Жобрина, маємо документальні та історичні джерела. Знаходимо дані про святиню у працях таких вчених зі світовим ім’ям, як Михайло Грушевський, Іван Огієнко (митрополит Іларіон), відомих дослідників краю отців Миколи Теодоровича, Аполонія Сендульського, професора Олександра Цинкаловського. Слід наголосити, що саме о.Аполоній Сендульський висунув думку, що сліди обителі в ім’я Святого Михайла слід шукати не в самому містечку, а поза його межами. Зокрема, у своїй праці про Клевань він писав, що монастир св.Михайла знаходився за 5 верств від Клеваня на північ в місцевості під назвою Чорненська, де по берегах Стубли росли дрімучі ліси, чорні, непрохідні. Професор Іван Огієнко у своїх працях повторив цю думку, додавши, що ця обитель була в неіснуючому селі Черна.
Автор цих рядків зробив ряд наукових подорожей до Клеваня і його околиць, і біля села Жобрин, де в Горинь впадають річки Південна Стубла і Путилівка, за допомогою місцевих старожилів виявив ще одну річечку Чорну, яка бере свої витоки з Круговища - неприступної в минулому трясовини, яка засмоктувала у свою безодню людей і тварин. Річечка Чорна довжиною в 3,5 км несла до Горині справді чорну з трясовини воду, за що й дістала свою назву. Саме тут, на її високому північному березі було засновано монастир-скит, фундатором якого був князь Федір Чорторийський. Правдивість цієї наукової думки підтверджують знахідки біля Круговища. Під час меліоративних робіт у 70-80 рр. минулого століття меліоратори викопували не лише черепи й кістки іноків, а й чорні кам’яні хрести з могил монастирського кладовища, які капеересівські вожді з Рівного наказали меліораторам повикидати в трясовину.
Ще одним свідком, який стверджує цю наукову думку, є хрест-енколпіон XVI ст., знайдений на Круговищі, який нині знаходиться у храмі с.Жобрин УПЦ КП, настоятелем якого є випускник Волинської духовної семінарії о.Олександр Левенцов.
Цей хрест-енколпіон (складень, всередину якого клали мощі святих) оновлюється у храмі, а наші перші спроби його зафотографувати не давали жодних позитивних наслідків, і лише в Рівному у фотосалоні за шостим разом вдалося дістати позитив.
Монастир св.Михайла на Чорній занепав після переходу князів Чорторийських у римо-католицьку віру. Залишившись без підтримки фундушів грошових і матеріальних - свята обитель перестала існувати.
Свідками фундушевої підтримки монастиря св.Михайла на річечці Чорній є документи з архіву Почаївської Лаври XV-XVI ст., а також рідкісне рукописне Євангеліє з дарчим написом монастирю, яке зберігалося до Першої світової війни в церкві Різдва Христового.
Окатоличені й ополячені пізніші князі Чорторийські перестали турбуватися про місцеві православні святині, а з 1704 року містечко Клевань, яке 1654 року отримало Магдебурзьке право, перестає бути резиденцією Чорторийських, і процес занепаду його ще більше поглиблюється.
1777 року князь Адам Чорторийський побудував на місці православної церкви Різдва Пречистої Богородиці мурований храм Різдва Христового для єзуїтів. Слід нагадати, що князь був улюбленцем і другом московського царя Олександра і до часу польського повстання 1830 року проти москалів він одверто підтримував повстанців, а після жорстокої розправи над поляками емігрував до Франції, де й помер.
Замок Чорторийських у Клевані після вигнання з нього єзуїтів залишався порожнім, і лише пізніше Чацький організував тут дворянське світське училище, яке певний період було у квітучому стані. Число учнів у ньому сягало 400 чоловік, але це училище було з польською мовою навчання і під опікою римо-католицьких ксьондзів, тож нічого спільного не мало з місцевим українським людом. Після польського повстання 1830 року училище було закрите, а створена 1833 року в Луцьку гімназія через рік переноситься до Клеванського замку. Проте і цей навчальний заклад проіснував тут до 1836 року, а тоді був переведений до Рівного. З того часу аж до 1877 року замок залишався порожнім, а після капітального ремонту сюди було переведено з Дерманського монастиря св.Тройці Духовне училище, яке готувало кандидатів до вступу у Волинську духовну семінарію.
У Клеванському духовному училищі з 1877 по 1915 роки було підготовлено десятки кандидатів до Волинської духовної семінарії, серед них такі відомі священики українські патріоти, як о.Вірослав Тхоржевський з містечка Висоцьк, замордований червоною польською бандою Яна Бужинського 1943 року в батьківській хаті разом з матушкою Вірою; о.Артемій Селепина родом з містечка Клевань, довголітній настоятель храму св.Миколая 1839 р. в с.Городець Володимирецького району, тодішнього Сарненського повіту (він був довголітній голова консисторії УПЦ в США, де й помер і похований на українському цвинтарі пантеоні) і цілий ряд інших.
Під час Першої світової війни в Клеванському замку був військовий госпіталь.
Перша світова війна, революція, національно-визвольні змагання за волю України 1917-1921 рр. залишили свої сліди і в Клевані. Особливо криваві сліди московсько-більшовицьких окупантів у часи тимчасової окупації його, зокрема на благодатній іконі св.Миколая Чудотворця, названого «Пораненим». Свою назву благодатний образ отримав після таких подій. У 1919 році Клевань окупували червоні московські більшовики, і в будинку місцевого жителя Лукаша Пташківського розмістився штаб військової частини. Одного дня з будинку вийшов комісар з юрбою солдатів, який ніс залишений біженцями образ св.Миколая в рамочці, розміром півтора на один аршин, мальований фарбами. Московські більшовики почали стріляти в святиню із револьверів з відстані не більше 10-15 кроків. За підрахунками Лукаша Пташківського, вони здійснили два десятки пострілів, але сталося чудо, жодна куля не влучила у святий образ. Більшовицький комісар помітив, що це дуже подіяло на рядових і вилаяв їх за невміння стріляти, вихопив шаблю і з усієї сили вдарив по іконі, але лише порізав обличчя святителю. Після того більшовики залишили в спокої поранену й обезчещену святиню. Господар увечері забрав святиню і заховав, а пізніше по втечі більшовиків передав православним українцям.
Після окупації нашої землі поверсальською Польщею 1920 р. Духовне училище в Клевані було ліквідоване, а поляки на наших землях розпочали бурхливе будівництво своєї Малопольщі, яке у вересні 1939 року закінчилося четвертим розподілом самої Польщі між Берліном і Москвою.
Слід наголосити, що жителі містечка Клевань з навколишніми селами й хуторами завжди мали високу національну свідомість. Багато з них загинуло в московсько-більшовицьких катівнях від кривавих рук поляків і німців. Про високу національну свідомість яскраво промовляє й те, що під час національно-визвольних рухів ХVII-ХХ ст. Клевань мав своїх героїв в арміях Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Симона Петлюри, ОУН-УПА, РУХу, УНП, чисельних вірних рідної церкви.
З містечком Клевань і навколишніми селами Білів, Жуків, Грабів, Оржів та іншими пов’язують мене мої чисельні наукові подорожі до цього багатого історичним минулим і чарівного регіону історичної Волині. Це минуле й сьогодення живуть у моїх чисельних книгах, збірниках, журналах, газетах. До містечка Клевань з його мальовничими околицями в мене особливий сентимент: вони багаті пам’ятками минулого - замок, храми Божі, прадавні кам’яні хрести, благодатні ікони й інші сліди духу і праці наших предків завжди приваблювали до себе дослідників: о.о. Аполонія Сендульського, Миколу Теодоровича, професора Олександра Цинкаловського, Григорія Логвина - мого незабутнього наставника і вчителя. Усі вони зробили свій внесок у дослідження минулого Клеваня, доповнили й виправили праці своїх попередників.
Уперше побував я з серйозною науковою подорожжю до містечка 1995 року. Його минуле та тогодення стали цілим розділом моєї книги «Древні святині Полісся». Про ту наукову подорож подаю невеликий фрагмент з названої праці.
- Недільного осіннього дня вирушив я до Клеваня, щоб відшукати сліди давнього минулого. Найбільше цікавив мене монастир св.Михайла - прагнув натрапити хоч на якісь сліди. Від залізничного вокзалу йду до замку, храму Різдва Христового. Оглядаю святиню. Однобанний, мурований, з такою ж дзвіницею. При вході «охоронна» таблиця-паспорт з датою святині - 1514 рік. «Охоронці» перестаралися, бо Пречистенський храм, що стояв на місці церкви Різдва Христового, побудованої князем Адамом Чорторийським 1777 року, нічого не має спільного з давнішою святинею, окрім місця, де вона колись стояла. Мурована дзвіниця датована 1844 роком. За вівтарем храму є кілька могил. Пам’ятник на одній з них розвалений, і не видно жодних слідів його відбудови.
Знаю з історичних джерел, що в храмі є поховання князів Чорторийських, речі, ікони, книги з давнього монастиря, але моя спроба щось оглянути, записати натрапляє на гострий і безапеляційний виступ московського попа Івана, який перериває службу і вимагає від мене паспорта.
Я подаю своє робоче посвідчення, яке цей отець забирає і несе у вівтар. Через якийсь час повертається і, м’яко кажучи, дезінформує свою дуже малочисельну паству, що на моєму посвідченні немає підпису керівника установи, що воно ніби підроблене. Я показую парафіянам чіткий підпис директора Держархіву і печать з тризубом. Напевне, наш герб так налякав московського батюшку, що він не помітив підпису. Із храму, у якому є багато ікон XVI-XVII ст., я прямую до замку, оглядаю це колись неприступне орлине гніздо Чорторийських - тут колись гуляли князі, гості, чисельна челядь. Нині - холодні протяги, а вибиті вікна, двері бовваніють порожнечею. Судячи з запустілого вигляду, воно шукає свого власника...
Цьогорічного вересневого недільного дня, через 14 років після першої серйозної наукової подорожі, я знову в Клевані. Хочу вкотре оглянути ті пам’ятки минулого містечка, які маю намір описати, а фото їх помістити в книзі, що працюю над нею. Іду від зупинки «Ветеранів» дорогою до містечка. Неповторно мальовнича місцина. Дуже добре, що тут, у цьому чарівному куточку, відкрили санаторій для ветеранів, де лікуються, поправляють своє здоров’я і ветерани УПА, - у цьому немала заслуга голови УНП Рівненщини, народного депутата України чотирьох скликань Василя Червонія.
На повороті до містечка гарна капличка, а далі символічна могила всім тим, хто віддав своє життя за волю України, з дубовим хрестом-фігурою, прикрашеною стрічками й квітами.
Знайомими вулицями і стежками прямую до церкви Різдва Христового, де московський батюшка Іван виводить своє «іже єсі» чужою й незрозумілою мовою до нечисельної пастви. Научений гірким досвідом з минулої зустрічі з цим яскравим слугою московського церковного імперіалізму, а перед тим ще й працівником спецслужб прісної пам’яті СРСР, оминаю святиню, тимчасово окуповану пятоколонцями і прямую до замку. Оглядаю цю давню пам’ятку архітектури нашої землі з охоронною таблицею-паспортом ще з совєтських часів, яка продовжує кричати до світу своїми ранами, глипати до перехожих вибитими вікнами, у якій замість відвідувачів гуляють осінні протяги. Стіни замку пописані нецензурщиною, повно сміття, скляних та пластикових пляшок... На що дивиться місцева «українська» влада? Кожна європейська країна гордилася б таким замком, а він, відреставрований, приваблював би тисячі туристів, гроші яких поповнювали б місцеву казну. Залишаю свої ілюзії з думкою, що влада «українська» не думає про нас, живих, тож вона не згадає й про мертві пам’ятки нашого минулого...
Від замку прямую до храму Успіня Пресвятої Богородиці 1905 р. на колишньому місцевому кладовищі, який належить до УПЦ Київського Патріархату. Його настоятелем є випускник Волинської духовної семінарії О.Володимир Мирось, який пізнає й радісно зустрічає мене. Служба Божа скінчилася, і отець Володимир розповідає мені про життя парафії, настоятелем якої він є з 14 січня 2002 року. У святині та навколо неї відчувається рука господаря, гарно розмальований іконостас, образи, вишиті рушники, дерев’яні лавки вздовж стін та інше надають святині неповторного українського вигляду. Зовні церква в лісах, ідуть реставраційні роботи, які отець Володимир і вірні планують скінчити до холодів.
Від О.Володимира дізнаюся, що він виходець з волинського села, з дитинства прагнув до церкви, Бога, духовної освіти, а рукоположившись у сан священика, був настоятелем давнього храму св.Параскеви в с.Понебель, а по тому в Клевані. Опріч духовної освіти, має закінчену світську освіту, яку здобув в Острозькій академії. Старостою церкви Успіня Пресвятої Богородиці є невтомний Григорій Цимбалюк.
- Наші парафіяни, - наголосив у розмові о.Володимир, - є дуже національно свідомі, великі й щирі жертводавці. Усе, що робиться, - це їх коштом, їх працею...
З подальшої розмови з отцем настоятелем дізнаюся, що при церкві є гарний хор, яким керує Катерина Бондаренко. У складі церковного хору до 25 парафіян, серед яких є молодь.
Оглядаємо святиню ззовні. Праворуч за ворітьми від входу до храму - прадавній вгрузлий в землю по самі рамена кам’яний хрест. Хрест з тесаного каменю, без сумніву, належить до ХVІ-ХVІІ ст. Місцеві старожили стверджують, що під ним знаходяться поховання козаків часів визвольної війни 1648-1654 рр.
Одначе я маю певні сумніви, бо з досвіду знаю, що на могилах полеглих козаків ставили набагато масивніші кам’яні хрести.
Могила і хрест старанно доглянуті парафіянами, заквітчані живими квітами. Ліворуч від вівтаря церкви – дзвіниця, збудована коштом парафіян у 2004 році, а її голосисті дзвони сповіщають вірним радісні й сумні новини. Прощаюся з О.Володимиром і понад берегом річки Стубла іду до зупинки електропотягу в с.Новостав. Десь на півдорозі сідаю на березі й милуюся грою течії під теплим сонцем, яке виціловує своїм промінням цю святу землю. Довго споглядаю мальовничі околиці, прадавній Клеванський замок, вибудований нашими предками, і мені на думку приходять слова з вірша «Чигиринський колодязь» геніальної нашої поетеси Ліни Костенко: „Козацька тверджа, давній Чигирине, уламок слави серед цих полів! Усе святе, усе непоториме, усе чекає невимовних слів...”
В електропотязі до рідного Луцька починаю збирати слова, щоб ними розповісти українському читачеві на рідних землях і в західній діаспорі про давнє княже містечко Клевань, його святині, мої наукові подорожі по його стежках, на яких залишили свої сліди далекі наші предки.
Немає коментарів:
Дописати коментар